Як Іван Мазепа Новий рік зустрів

Новорічні клопоти в усі часи були схожі: чим накрити святковий стіл, у колі яких людей у щирому спілкуванні провести особливу ніч. Колись так само, перебуваючи в нашому краї, переймався цим і гетьман Іван Мазепа. У новорічні дні 1706 року випало йому не раз проїхатися з Кременця на Броди, а звідти у Дубно, мабуть-таки, побував і в Радивилові.

Справа в тому, що ще з осені 1705 року, під час Північної війни, йому зІван Мазепа козаками, виконуючи завдання Петра І, довелося втихомирювати заворушення на Правобережжі, викликані чварами серед польської шляхти. Квартирував із військом у Дубні. І вже тоді, очевидно, виношував плани зближення зі шведським королем Карлом ХІІ – той міг би стати союзником у прагненні Мазепи протистояти політиці Петра І в Україні.

Ось як про цю сторінку біографії Івана Мазепи розповідає «Історія Русів»: «Гетьман, не виходячи з Польщі, розташував війська свої на зимові квартири у частині Галичини і мав головну квартиру в місті Бродах, а звідтіль приходив узимку з легким корпусом до міста Мінська і був при тому в місті Слуцьку, начебто для нарад з польськими вельможами про способи подальшого ведення з шведами війни із кращим, супроти попереднього, успіхом; вернувшись до Бродів, привів він із собою кількасот польських охочих з жовнірства їхнього, нібито прихильних до партії попереднього короля Августа і за гнаних прибічниками нинішнього короля Лещинського…»

З Дубна й Бродів гетьман часто навідувався до княгині Ганни Дольської на хутір Біла Криниця біля Кременця. Княгиня була в родинних зв’язках із підтриманим шведами познанським воєводою Станіславом Лещинським, який волею обставин став польським королем. Можна було б і з ним обговорювати перспективи входження України до Речі Посполитої на умовах повноправної автономії, проте не залишалося сумнівів: верховенство в політиці все-таки матиме Карл ХІІ. А тут ще й царський посланець на Волинь Олександр Меншиков заповзявся розпоряджатися козаками, не беручи до уваги думку гетьмана. Причому цар ще й заохотив його сатрапські вихватки, надавши у володіння Корець і Полонне.

1706 рік Іван Мазепа зустрічав у гостинному двоповерховому палаці Дольської.– його запросили бути хрещеним батьком онука Ганни. Бенкетували дві доби, майже безперестанку. При вишуканих напоях та наїдках добре точилася розмова, раз у раз зринала пісня. Мазепі приписують авторство кількох пісень. Людиною він був і справді поетичною, непересічною. Щедро підтримував будівництво та відновлення церков, був меценатом мистецтва. Чи ж не прояв це особливого складу вдачі: більш як у 60 літ закохатися в юну Мотрю Кочубей? Його листи до неї – то свідчення піднесеності, окриленості і смішної наївності водночас. Та Новорічні турботи 1706-го були далекі від ліризму. В одному з тестаментів зберігся запис, що після двох днів святкувань Мазепа з княгинею Дольською вирушили з Білої Криниці на Броди. Він позичив їй під заклад маєтку в Чорному Острові 10 тисяч дукатів. Важко сказати, навіщо. Принаймні не для розваг. Приятелювання з Ганною (ймовірно, попервах то було й щось більше) Мазепа, безумовно, використовував і з політичною метою – для з’ясування настроїв шведського двору та передумов угоди зі Швецією. Коли згодом Ганна недвозначно в листах натякнула про свої претензії на почуття Івана Мазепи, той поставився до цього показово легковажно. Утім, тут багато неясного. Адже одного разу після перебування з царевичем Олексієм у Жовкві гетьман попросив його їхати, а сам завернув до Кременця, на Білу Криницю. Затим княгиня надсилала листи Мазепі у Львів, Київ. Але той попросив Пилипа Орлика, аби склав чемну відповідь із проханням більше не писати. Що стало причиною охолодження в стосунках – вік Ганни (поза 50 літ), її переконання чи легковажність залицяльника, не довідався ніхто.

А новорічні гуляння під Кременцем залишилися однією з романтичних сторінок у біографії гетьмана.

Володимир ЯЩУК.

Бабель та інші

З кінця 18 століття і до початку Першої світової війни, до 1914 року, Радзивилів (Радивилів) був прикордонним містечком у Російській імперії на кордоні з Австрією (Австро-Угорщиною). І хто тільки в той період не перетинав цей кордон, залишаючи про це записи в щоденниках, листах, художніх творах. Про Радивилів згадували полководець Михайло Кутузов, літератори Федір Глинка, Оноре де Бальзак, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Олександр Купрін та інші, які бували тут. Розповідаючи про долі своїх літературних героїв, згадували Радивилів Лев Толстой („Війна і мир”), Михайло Шолохов („Тихий Дон”), Козьма Прутков. А ось ще деякі згадки про Радивилів (нагадаємо ¬– до 1939 року Радзивилів).

 

БабельКласик єврейської літератури Шолом Алейхем (1859 – 1916), з повісті „Хлопчик Мотл” (1907): „…Пише нам наш родич Іойна-пекар. Він теж їде в Америку. Він уже на кордоні. Не на тому, де ми переправлялися. Наш кордон не годиться. Тут крадуть постелі, та зате не нападають у лісі з ножами, як напали на нас. Емігранти розповідають, що є кордони, на яких роздягають догола і відбирають усе, що заважає. Але не б’ють. Нас теж не били, але збиралися. Ми мало не померли від страху. На щастя, вистрілили з рушниці. Та я вже розповідав вам, як ми переправлялись через кордон. Ми вже давно забули про те. Не хочеться пам’ятати про такі речі. Правда¸ жінки і зараз ще розповідають про чудеса, які сталися з ними. Та їх перебивають чоловіки, тобто мій брат Еля і наш друг Піня, ы не дають їм розповідати. Піня каже, що він повинен написати про це в газетах. Він вже навіть почав писати нашу історію у віршах. Я вам, здається, вже розповідав, що Піня пише віршами. Вірші про кордон починаються так:

Радзивилов — городишко. Нечем похвалиться…
Здесь перебираются украдкой за границу.
Здесь людей обкрадывают с головы до ног…
Все, что есть, отдашь и скажешь: «Милостив мой бог!»
Счастливо отделался! Спасибо и на том,
Что не угостили на прощанье кулаком,
Что без мордобоя дело обошлось,
Что не пробуравили тебя ножом насквозь…

Це тільки початок, каже Піня. Далі, за його словами, набагато цікавіше. Він, каже, і Броди описав, і Львів, і Краків. І все в риму. Піня щодо цього мастак! У нього все складається в рими”.
Петро Іванович Полетика (1778 – 1849), російський сенатор, про поїздку 1805 р.: „Продовжуючи нашу путь до австрійського кордону, ми змушені були зупинитися на два чи три дні в м.Дубні для лагодження наших екіпажів: нудне й опустіле містечко Волинської губернії… У Дубні був городничим армійський капітан Лутовинов, чиє ім’я лишилося у мене в пам’яті як з цього випадку, так і тому, що він у подальшому вступив у шлюб з рідною сестрою одного з кращих моїх приятелів і нині сенатора Михайла Олександровича Салтикова. Наступного дня після нашого приїзду в Дубно Лутовинов явився до Татіщева і запросив його до себе відобідати, а з ним і мене. Після зовсім звичайного обіду нам запропонували грати в бостон. Не пам’ятаю, по якій ціні ми грали, але дуже пам’ятаю, що я програв сорок червонних: втрати вельми відчутні для бідного чиновника, у якого все багатство складалося з 175 червонних, які залишилися в нього від виданих йому на дорожні витрати грошей… Виїхавши з Дубна, ми продовжили путь нашу без усіляких особливих пригод через Радзивилів, Лемберг, Ольшкоц і Брюн”.
Василь Васильович Шульгін (1878 – 1976), російський політичний діяч, монархіст, із книги „Роки”, про 1914-й рік: „Я відправився з Києва на фронт, бо був зарахований у чині прапорщика в 166-й Рівненський піхотний полк. У Радзивилові, на той час містечку з митницею, Волинської губернії Кременецького повіту, біля австрійського кордону, була кінцева станція. Там я найняв бричку їхати в Броди. На півдорозі пересік кордон, обігнав сотню козаків, що їхали кроком. Від нудьги, напевно, вони співали. Ох, як співали! Можливо, серед них були й ті, що через декілька років здобули собі світову славу як співаки в усіх „європах і америках”. Через годину, зробивши дванадцят верст, я приїхав у Броди, австрійське містечко біля російського кордону. Перше враження було гнітючим. Будинків не було – дерев’яні стіни згоріли. Високо стриміли до неба камінні димарі, а залізні дахи сповзли з них донизу і лежали біля їх ніг зморщеними, чорними грибами. Казали, що спалили їх козаки. Як? Ось ті самі козаки, що так солодко співали на австрійському кордоні?”

 

Володимир ЯЩУК.

Льотчик Нестеров і Радивилів

Петро Нестеров. Відомий льотчик, майстер вищого пілотажу, герой Першої світової, який відзначився у боях на території України. Його частина дислокувалася в Дубні і Бродах.

 А було все так. У 1914 році Нестерова, якому саме присвоїли звання штабс-капітана, призначили начальником 11 авіаційного загону 3 авіароти. За лічені дні почалася війна, і молодий офіцер відбув на Південно-Західний фронт. Перед ним поставили завдання проводити повітряну розвідку; він також провів перші бомбардування спеціальними артснарядами. Австрійське командування дуже занепокоїлося зухвалими нальотами аероплану, яким керував Петро Нестеров, і навіть обіцяло велику винагороду тому, хто його зіб»є.

  Нестеров прибув у Рівне поїздом 26 липня (8 серпня). Літаки привезли розібрані, але швидко склали. Тож уже другого дня здійснив політ над містом. Дружині писав: «Учора приїхали в Рівне, щасливо прибув до командира корпусу, який прийняв мене дуже добре. Сьогодні вивантажились і вже майже переїхали на нове місце — наш аеродром». Правда, про місто відізвався як про «корявеньке»… Наприкінці стояла адреса: штаб XI армійського корпусу.
  Того ж дня льотчики Мрочковський та Передков теж підняли свої крилаті машини у повітря, а Нестеров злітав у штаб корпусу, вірогідно, в Дубно. 28 липня (10 серпня) авіазагін почав перебазовуватися ближче до фронту — на аеродром у Дубні. Утім, злітати з польового аеродрому в Рівному ставало дедалі ризикованіше — від грозових дощів смуга розмокла.
  І ось перший розвідувальний політ Нестерова. Літак «Моран», спостерігач — штабс-капітаном Лазарев. У повітрі перебували 1 годину 35 хвилин, посадка вимушена, добре, що не на зайнятій ворогом території. Петро писав додому: «Був на кордоні. Наші зробили кілька пострілів на зворотному шляху, бо не розібрали: був на висоті 1200 метрів — звичайно, влучень не було…». В іншому листі: «…Ми живемо у невеличкому, щойно зведеному будиночку, в якому чисто, але сиро, і дверей нема, лиш зовнішні. Живемо, наче на дачі, біля наших аеропланів. Харчуємося в зібранні або в клубі, а то й перебиваємося як-небудь». Про Дубно думка погана: «Містечко кепське, нічого в ньому нема…».
  Нестеров із Рівного продовжував забезпечувати перебазування, а це — папери, звірки, неув»язки, роздратування… Через перевтому і поквапливість допустив три аварії.
  4 серпня за півтори години без спостерігача подолав повітряний маршрут Дубно — Рудня-Почаївська — Батьків — Радзивилів — Броди — Ясенів — Підкамінь — Старики — Рудня — Дубно. Причому не просто керував аеропланом, а й вів розвідку, роблячи відповідні записи. Після приземлення наказав підготувати «Моран-3», хотів продовжувати розвідувальний політ. Однак укотре трапилась аварія. Просто дивно, як люди наважувалися на таких ненадійних машинах здійснювати тривалі перельоти, на них-то й злетіти не завжди вдава-лося.
  Лист Петра Нестерова від 7 (20) серпня 1914 року: «Сьогодні у нас був серйозний день: усі літали на розвідку. Передков і я літали до неприятеля, дали деякі дані, стріляли у нас ті і інші, тобто і наші, і австрійці, але толку не було, бо ми високо піднімались. Літали досить далекої в глибину Австрії, якось незвично себе почуваєш, дивлячись на ворога згори».
  8 серпня. Удосвіта Нестеров у польоті із спостерігачем штабс-капітаном Плотниковим. Маршрут: Дубно — Верба — Козин — Щуровичі — Станіславчик — Броди — Стоянівка і назад. Вимушене приземлення о 6 годині 15 хвилин на станції Рудня-Почаївська — прибила до землі злива з поривчастим вітром, навіть не вдалося втримати під контролем крилату машину, і вона дістала пошкодження.
  11 серпня. 11-й авіазагін перебазовується у Броди. Нестеров перед від»їздом з Дубна написав дружині: «Кожен із нас побував уже по 2-3 рази за кордоном і зробив розвідку, яка дала ті чи інші відомості. Я відкрив фабрику «Моранів»: встиг поламати три рази «Моран», двічі серйозно, а один раз став «на попа». Нагадаємо: «за кордоном» — це трохи далі за Радзивиловом (Радивиловом) у напрямку Бродів, адже до 1914 року Радзивилів був останнім прикордонним пунктом Російської держави.
  За час війни Нестеров устиг здійснити всього 28 бойових вильотів. 26 серпня 1914 року біля містечка Жовква на Львівщині він своїм легким швидкохідним «Мораном» наздогнав і протаранив у хвіст важкий австрійський літак «Альбатрос», у якому були пілот Франц Маліна і пілот-спостерігач барон Фрідріх фон Розенталь (вони вели повітряну розвідку пересування російських військ і були недосяжні для пострілів із землі). Усі льотчики загинули.
  27-річного Петра Миколайовича Нестерова з почестями поховали в Києві. Посмертно його нагородили Георгіївським хрестом 4 ступеня. У 1951 — 1992 роках місто Жовква носило назву Нестеров.
  Але не тільки цим подвигом відомий Нестров.
  У юності захопившись планерами, він вирішив присвятити себе новій як на той час справі. На першому своєму планері, прив»язаному мотузкою до воза, запряженого кіньми, розігнався і злетів на 2 — 3 метри. 1911 року вступає в Петербурзьку офіцерську повітроплавальну школу, де вчився 11 місяців. Ще навчаючись, здійснив 13-годинний навчальний політ на аеростаті (висота 3,4 км, дальність 750 верст). У 1912 році був перший самостійний політ, відтак присвоїли звання військового льотчика.
  Служачи в Варшаві (тоді в складі Росії), під час одного з польотів набрав висоту 1600 метрів, чого раніше ніхто не робив, і, вимкнувши мотор, кругами й вісімками спланірував над містом. Захоплення друзів було небезпідставним.
  Подібна система планірування з вимкнутим двигуном допомогла 25 січня 1913 року уникнути катастрофи (зайнявся і зупинився мотор). З травня 1913 року і до кінця короткого життя біографія льотчика пов»язана з Україною. Тут встановлюються нові рекорди тривалих перельотів. Тут він здійснив свій видатний віраж, названий нестеровською «мертвою петлею», через вісім місяців повторив її.
♦  Володимир ЯЩУК.

Листи археолога… Продовження

(Продовження. Див. попередній блог).

1.10.94 р.

Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам’яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції, і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій… Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам’ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам’ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам’ятає цих людей мого дитинства! Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати — у моїй пам’яті він закарбувався якось інакше.

Коли ми жили в Радивилові в будинку Богдановичів, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Він тоді жив у Шепченків і займався пасічництвом. Моя мати і Ганна Іванівна (пізніше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджільництвом і пройшли в Отченаша повний курс пасічництва, а він їм влаштовував навіть справжні іспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок. Залучили і мене до цієї справи. Я постійно бігав до Дмитра Лукича, допомагав йому на пасіці і мені дуже .хотілося пройти повний курс помічника пасічника. Я оволодів навиками користування сіткою, димарем, штучною вощиною, різними ножами, знав типи вуликів (Дадана, Левицького) і все запитував Дмитра Лукича, коли я вже буду помічником пасічника? Врешті, він мені сказав, що я оволодів усіма потрібними знаннями і що можу себе вважати справжнім помічником пасічника. Мене кусали бджоли, я ходив опухлий, але це не відбивало моєї охоти. Одного разу Петро Дмитрович, вертаючись з роботи, заїхав до нас на Кременецьку. Побачивши, що в мене опухи під очима, захвилювався — чому, мовляв, мати нічого не робить: у хлопця хворі нирки. Заспокоївся, коли довідався, що це — бджоли. На Опарипсах в Отченаша була ніби його власна хата. Одного разу ми з ним туди ходили.

У 20-тих роках у Шепченків жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишній петлюрівець, родом з Чернігівської губернії. Він доглядав худобу і взагалі допомагав у господарстві. Потім він переїхав у с. Хотин, а у 30-тих роках — ус. Лопавша біля Демидівки. Це була дуже хороша і чесна людина, хоч і доволі великий дивак. В Хотині і Лопавші він служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тітки С. Більмової, а під час німецької окупації — у зорганізованому там німцями так званому штацсгуті. У 1960-тих роках я його зустрічав два рази чи три у Лопавші, потім племінники його забрали на батьківщину вже зовсім немічного, де він коло 1970 року помер.

Ганна Іванівна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтаві закінчила гімназію. Вона була дочкою власника великої фабрики сільськогосподарських машин і доволі простої малоосвіченої полтавчанки. Якийсь час після закінчення гімназії працювала в канцелярії фабрики свого батька. Потім жила у Петербурзі у родичів батька. Мала, здається, двох братів і сестру. В час Першої світової війни стала працювати сестрою милосердя, а потім опинилась у петлюрівських військах. Там вийшла заміж за друга С. Петлюри (також сина священика) Іону Черняховського і разом з ним і військами Петлюри перейшла польський кордон V Мельниці-Подільській, а потім опинилася у Львові. Черняховський був на фронті отруєний газами і помер у Львові, а Ганна Іванівна заробляла на життя шиттям (взагалі вона багато дечого вміла робити і мала певні художні здібності).

Восени 1921 року, коли по дорозі з Києва на Волинь ми з сестрою захворіли на скарлатину, моя тітка С. Білімова намовила Ганну Іванівну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дітьми. Сестра дуже легко перенесла свою хворобу, а я прохворів цілу зиму. Ось тоді до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка ІУ-го курсу Київського медінституту, і для Ганни Іванівни, по суті, роботи не було. Але вона залишилась у Хотині і подружилася з моєю мамою. У 1922 році через дуже важкий характер моєї тітки (у 1941 році вона була розстріляна енкаведистами у Дубенській тюрмі в ніч, коли німці зайняли Дубно) і доволі складну атмосферу, яку створювала у Хотині родина тітки, Ганна Іванівна переїхала у Радивилів, де стала працювати медсестрою у лікарні, заснованій Мойсеєм Месом-Гінсбургом. Від’їжджаючи, вона мені подарувала польову сумку, погони і остроги (шпори) петлюрівського офіцера (усе це пропало в 1939 році у Хотині). Відтоді мама з сестрою і мною стала приїздити до Радивилова, і ми не раз доволі довго мешкали у Ганни Іванівни у лікарні.

З цією установою у мене зв’язано багато спогадів. Ганна Іванівна жила в одній кімнаті ще з однією медсестрою — Таїсією Іванівною. Постійними гостями у них бували Вільямс (молодший), вчитель з Білгородки коло Кременця, і ще декілька осіб, прізвищ яких не пам’ятаю. У1923 році Таїсія Іванівна вийшла заміж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церкві біля вокзалу, і старенький о. Іван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих ніс ікону. (Пам’ятаю дочку о. Івана — здається, Неонілу, яка у 1930-тих роках кинулася під поїзд). У лікарні було велике весілля, на якому зібралися численні представники радивилівської інтелігенції, в тому числі й родина Шепченків, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 років. На другий день усі гості сфотографувалися, але ця велика фотографія пропала в нас у 193? році.

Головним лікарем була у той час Олександра Федорівна Романова, сестрою-господаркою — Ганна Йосипівна Цайцт. Остання, незважаючи на своє німецьке (єврейське?) прізвище, була дуже побожною православною. До неї часто заходив Косик (чи Косік) з Крупця, який хотів з нею оженитися, але до шлюбу не дійшло. Петро Дмитрович частенько заходив у лікарню, але йому з його комплекцією було важко піднятися на другий поверх у кімнату О.Ф. Романової, він сідав на лавочці і гукав до О.Ф.: «Прошу о снисхождении». Вона виходила — і вони довго балакали у дворі лікарні. Ми з сестрою бавилися в кімнаті Олександри Федорівни.

Коли ж головним лікарем було призначено Зайончковського, він швидко порозганяв усі ці не польські кадри. Романова дістала посаду в Острожці біля Млинова, після війни жила у Львові, де купила половину невеличкого будинку і куди спровадила свою сестру. У 1971 році померла від раку шлунка у Львові. Я з мамою частенько у неї бували, були і на її похороні. Цайцт після війни жила у Кременці, де я кілька разів у неї бував. Потім чув, що вона померла. Ганна Іванівна залишилась безробітною і знову заробляла на життя шиттям. Коли ми жили у Богдановичів, вона щоденно бувала у нас. Жила вона у Маркопольських, і ми з сестрою постійно бували в неї, зокрема, коли мати виїздила у справах у Дубно чи Рівне. У 1924 році Ганна Іванівна вийшла заміж за Данила Георгійовича Качурця і переїхала в його малий будиночок на вул. Польовій.

Сестра Ганни Іванівни була жінкою лікаря Новіцького і разом з ним також була в петлюрівській армії, поки її чоловік жив у Здолбунові. Це була дуже хвора на туберкульоз особа. Ще працюючи у лікарні, Ганна Іванівна влаштувала сестру, як хвору, у лікарню, але вона незабаром померла, залишивши двоє дітей. Дівчинку Аллу Ганна Іванівна взяла до себе. Алла жила з нею і на Польовій, а коли вони приїздили до нас у Хотин (це бувало доволі часто, вони якось прожили у нас усю зиму), Ганна Іванівна брала з собою й Аллу. Інколи приїздив і Данило Георгійович.

Десь, мабуть, у 1927 році у Качурців народилася дочка Олеся, а мати моя була кумою. Потім батько Алли взяв її до себе у Здолбунів. Алла не раз приїздила до тітки у Радивилів і якийсь час вони гостювали у нас в Хотині. Потім Ганна Іванівна розійшлася з Данилом Георгійовичем, жила якийсь час у нас, затим стала працювати в Турковичах господинею у дрібного землевласника Павловича, а напередодні війни виїхала десь у Польщу. Як мені розповідав Данило Георгійович, якого я відшукав у Радивилові в 1960-тих роках, під час німецької окупації Ганна Іванівна з дочкою вирішила поїхати на рідну Полтавщину. Але це десь було вже під кінець війни, поїзд потрапив під наліт літаків, і в паніці Ганна Іванівна загубила Олеську. Після довгих пошуків дитина через тиждень або й більше знайшлася, і вони вернулися у Польщу. Більше я про неї не чув. А Данило Георгійович приїздив до моєї мами у Львів, вони довго балакали, згадували минуле. Потім, уже коли я працював на розкопках на Козацьких Могилах, почув, що Данило Георгійович помер.

Попіскулових я знав, але знайомий з ними не був. Знав ще Маркопольських, Гакена, Градеця, Гаврилюків (з дочкою Гаврилюка Вірою ми бавились, коли жили у Богдановичів). У Богдановичів часто гостем у нас був нібито колишній полковник петлюрівської армії Боровий. Дуже добре його пам’ятаю.

Багато прізвищ радивилівських жителів плутається у пам’яті, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилівські євреї — це ж ціла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Іцко і Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгівлю збіжжям з Хотином. На питання: «Гершку, як пшениця?» — він незмінно відповідав: «Слябо». На питання: «Гершку, чому ви буваєте в селі і не заходите?» — він відповідав: «Я боюсь за ваші собаки». З кожним із них зв’язані певні спогади, а потім — важкі спогади періоду німецької окупації, коли весь цей патріархальний лад і його представники перестали існувати. Зокрема, важкі спогади у мене зв’язані з сином Гершка Хаскелем, дочкою Іцка Гісею і з родиною Левітанів — усі вони загинули в Хотині.

Окрема сторінка історії Радивилова пов’язана з існуванням там до Першої світової війни митниці. Це був час розквіту містечка, його великої популярності. Недаремне М. Гоголь у своїх «Мертвих душах» пише, що Чичиков мріє бути начальником радивилівської митниці, а Лєсков, описуючи, мабуть, Радивилів і його рабина, яскраво змальовує картину єврейської побожності, що перепліталась із заняттям контрабандою. Радивилів, як містечко контрабандистів, чиновників, прикордонників (званих «корчевная стража»), донських козаків, жило тоді бурхливим життям. Польська влада, певна річ, ліквідувала митницю, люди, які її обслуговували, стали безробітними. Окремі з них знайшли притулок у Хотині — Микола Аврамович Жижкевич, Антін Яремко, Михайло Лотишев, Микола Фадейович Поліщук.

Зінаїда Михайлівна Шепченко у 1941 році була обрана головою міста, тобто була мером. У серпні 1941 року вона мені дала посвідку на проїзд за родиною у Глинянський район Львівської області. Мабуть, я помилився, коли писав, що П.Д. Шепченка хотіли розстріляти будьонівці. Це були таращанці, які багатьох розстріляли. А польського ксьондза не розстріляли, а підступно забили. Пам’ятаю, як наступний польський ксьондз Топольницький у моїй присутності розповідав про цю подію: більшовики прийшли до ксьондза нібито з обшуком. Звернули увагу, що фіранка висіла на телефонному проводі, і вчепилися до нього: де телефон і кому він по ньому передає дані? Казали йому йти попереду і в одній з кімнат вбили йому багнет у спину, посадили мертвого на крісло і пішли. Тільки не кажіть, що будьонівці нікого не розстрілювали: у Сестрятині кількох забили, у Хотині також двох або трьох, в тому числі колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича — естонця чи латвійця.

А тепер трохи про мою дорогу вчительку Катерину Георгіївну Бертенсон. Вона народилася в 1862 року десь на Поділлі. Мати була польською шляхтянкою, а батько — військовим лікарем. Він походив з єврейської вихрещеної родини, а його брат був лейб-медиком царя Олександра III (а може, ще й Олександра II?), він, між іншим, лікував перед смертю від холери композитора П.І. Чайковського, але, зрозуміло, нічого не міг уже зробити.

Батько Катерини Георгіївни взяв шлюб з її матір’ю у польському костьолі, причому вінчався у польському кунтуші. Через деякий час шлюб був уневажнений. Катерина Георгіївна розповідала, що шлюб уневажнено через те, що він як православний не мав права одружуватися в костьолі. Моя ж родина підозрювала, що він взагалі ще на той час не був охрещеним. Катерину Георгіївну охрестили у католицькому костьолі і дали їй два імені — Катерина і Габрієль. Мати через деякий час померла, і дитина виховувалася у бабці. Батько ж служив в армії. Він брав участь у російсько-турецькій війні і, коли російські війська стояли на передмісті Константинополя, а турки всіх, крім російських офіцерів, пропускали у Стамбул, побував у цивільному одязі в Стамбулі, був і в соборі св. Софії (Айа Софія). Турки тоді продавали туристам як сувеніри кусочки видертої із стін мозаїки (смальти), якою імператор Юстиніан прикрасив собор. Ці фрагменти мозаїки Катерина Георгіївна потім подарувала мені, але усе це пропало в Хотині у 1939 році. Коли я був у 1961 році в Айа Софія, турки вже мозаїкою не торгували, собор був перетворений на музей, але мусульманська проповідниця і зелений прапор пророка нагадували про його минуле призначення — як мусульманської мечеті, а по стінах висіли тексти з Корану.

Завдяки зв’язкам дядька Катерина Георгіївна була прийнята в Інститут благородних дівиць у Смольному, який успішно закінчила. Звідси її прекрасні знання мов. З католицької віри її було переведено у православну, але потім вона повернулась у католицтво, яке, втім, її не задовольнило, тож перейшла у протестантизм, перепробувавши різні його течії. У молодості вона була народницею («ходила у народ»), але розчарувалась і в цьому, бо не могла з народом знайти спільної мови — народ її не розумів. Протягом усього свого життя Катерина Георгіївна шукала правди і шукала Бога. Заробляла уроками іноземних мов, але за кордоном була лише раз — у Швейцарії. Ця поїздка пов’язана з якоюсь романтичною історією.

У ранній молодості Катерина Георгіївна дуже подружилася з моєю бабцею ще до того, як та вийшла за мого діда. Ця дружба у них тривала ціле життя, хоч вони були зовсім різними людьми. Я пам’ятаю Катерину Георгіївну досі, з 1919 — 1920 рр., коли ми жили у Києві, а Катерина Георгіївна постійно бувала у нас, а в час відсутності моєї матері доглядала нас із сестрою. У 1921 році ми нелегально приїхали з Києва у Хотин, а Катерина Георгіївна залишилась у Києві. У 1926 чи 1927 році моя бабця запросила її до себе. Для приїзду треба було мати у Польщі когось із родичів. Отже, С.С. Вікторовський зголосився як племінник Катерини Георгіївни, і на підставі цього вона приїхала у Хотин. Відразу ж почала нас (мою сестру, сина хотинського священика Ігоря Лозов’юка і мене) вчити французької мови. Вчила вона легко, цікаво, не раз бавлячись із нами. Ми швидко оволоділи розмовною мовою, розмовляли між собою лише по-французьки, і до сьогоднішнього дня, не поглиблюючи вже ніколи цих знань, я володію мовою, хоч користуватися нею доводиться хіба на міжнародних науковим конгресах. У 1928 році Катерина Георгіївна виїхала у Радивилів, де замешкала у Качурців, а потім — у Львів. Тут завела знайомства з протестантами-менонітами і давала уроки іноземних мов. Кілька разів приїздила в час канікул у Хотин, а в 1933 році провела у нас ціле літо. Потім — не знаю, коли і як, — опинилася у Дубні. У 1942 році я її відвідав на квартирі у цьому місті. Саме в той час проходив поголовний розстріл євреїв. Катерина Георгіївна казала, що не раз прокидається серед ночі від почуття приставленого до її голови пістолета. Вона, мабуть, знала про своє напівєврейське походження (про це ніхто з нею ніколи не говорив) і сподівалась від німців смерті.

У 1944 році, коли німці все населення вивезли з Дубна під час боїв за місто, Катерина Георгіївна знову опинилася у Радивилові, а відтак — у Хотині, де якийсь час жила у священика о. Дмитрія Лозов’юка. Після закінчення боїв на лінії між Радивиловом і Бродами Катерина Георгіївна знову повернулась у Радивилів, де нею заопікувалися баптисти-штундисти. Напередодні Великодніх свят у 1945 році я її відвідав проїздом із Хотина до Львова. Вона почувала себе хворою і лежала в ліжку. Від неї і її господині довідався, що два дні перед тим у селі Лідихів біля Почаєва було забито родичу С.С. Вікторовського і його дочки Раїси Стебельської. Коли ж у Великодній четвер вертався зі Львова і знову зайшов провідати Катерину Георгіївну (вона жила в будинку поруч з домом Говорова), її господиня сказала, що «бабушка померла». Десь вона там, бідна, і похована в Радивилові, на тій частині цвинтаря, де ховали своїх покійників штундисти. Так закінчилося це складне, наповнене працею і пошуками правди життя дуже нещасної людини. Вона була напівсліпа, а внаслідок перенесеної ще у молодості невдалої ортопедичної операції (її оперував знаменитий хірург Пирогов, а потім виявилося, що операція була взагалі не потрібною) одна її нога була скорочена на 2 і 1/2 см.

Ось скільки хрестів у моїй пам’яті ви захитали своїм листом. А я вже думав, що ні Отченаша, ні Катерини Георгіївни ніхто, крім мене, не пам’ятає. Ще могла її пам’ятати моя сестра, але вона після 8 років сталінських таборів і двох років заслання (мала строк 10 років) повернулась із Тайшету хворою і вже 10 років тому померла. Міг би пам’ятати мій друг дитинства, а потім протягом 5ти років товариш по класу у Дубенській гімназії Ігор Лозов’юк. Але він якраз на Різдвяні свята 1993 року помер…

28.12.94 р.

Дякую за лист, на який, вибачте за це, відповідаю лише сьогодні. Він надійшов, коли я був у Польщі — на Міжнародній конференції з середньовічної військової картографії у Торуні. Зробив там доповідь про план з королівської канцелярії XVII ст., який стосується Берестецької битви, і про його прив’язку до місцевості. Поляки, як завжди, оплатили мені кошти поїздки. Вони дуже цікавляться Берестецькою битвою і вже погоджуються з моєю концепцією про те, то це не була така велика перемога польської шляхти, бо більшість козацької армії вийшла з облоги, і вже через два з половиною місяці Хмельницький мав знову велике й добре озброєне військо.

На другий день після повернення з Польщі я захворів. Через те занедбав усі справи, а зокрема, мусив спішно кінчати дві статті до підручника для вищих шкіл «Нариси з археології українського козацтва». Ось і вийшла затримка з усіма справами.

Дякую за чергові подарунки — фотографію сім’ї Гончариків і тези доповідей конференції «Історичними шляхами Брідщини». Добре, що тези вийшли, хоч вражає непорядність окремих авторів…

*

Дорогий Федір Калиникович!

Дякую за лист від 21.VI. Дуже хотів би зустрітися з Оленою Гончарик і думаю, що вона непевне буде у Радивилові, зутрінеться з Вами і від Вас одержить мою адресу… Правда, я не знаю, чи буду у Львові в другій половині липня — Дубенський заповідник просив мене в липні приїхати для пошуків літописного Дубна. Відомо, що в літописах Дубно згадується у 1100 році, але не відомо досі, де воно було. Але, здається, заповідник хоче перенести ці роботи на початок серпня.

Я переживаю велике горе: 10 травня померла моя жінка. Досі не можу прийти до рівноваги, важко переношу свою втрату, працювати ще не можу. Вона походила з Дубна, і ми з IV кл. вчилися в одному класі, разом здавали матуру, разом поступали у Львівський університет, хоча і на різні факультети. Отже, 65 років знайомства і майже 56 років нашого супружого життя. Вона завжди була для мене вірним другом, надійним помічником у нашому нелегкому житті, мудрим порадником. Колись у Дубні Вона (Свєшніков писав про свою дружину з великої літери. — В.Я.) була першою ученицею на всю гімназію, потім, працюючи після війни у Львівському музеї, здобула там своєю працею, знаннями і здібностями солідний авторитет; була якийсь час завідуючою відділом, але з цієї посади її зняли як безпартійну. Коли вийшла на пенсію, стала жити моєю працею і її результатами. Створила мені в житті умови для наукової праці, вичитувала і коригувала мої статті і книжки.

Але 1-го лютого 1994 року, коли мене досить грубо вигнали з Інституту українознавства (директор сказав: «На оплату вашої півставки інститут грошей не має і через 3 дні вас звільняємо», а на моє запитання, чи я тепер можу в інституті не показуватись, відповів: «Так, так, з першого лютого», моя жінка так пережила цю форму звільнення, що три дні плакала. Казала: «Ото тобі подяка за життя, присвячене розвиткові української історичної науки» — і дістала інсульт. З лікарні вийшла через 5 тижнів, лікарі сподівалися смерті на 89 день. Але пам’ять повністю втратила, не пам’ятала, що має двох дітей і як їх звуть. Вдома хатню роботу виконувала нормально, а я постійно її доглядав майже півтора року. У Великодню ніч впала на підлогу, зламала собі шийку бедра і швидко почала втрачати свідомість. Очевидно, це був другий інсульт, який через 19 днів закінчився смертю. Хоч яка Вона була неповноцінна після першого інсульту, я б з радістю погодився доглядати її до кінця своїх днів, але Вона відійшла, не зачекавши на мене. Для мене це — велике горе. Я втратив дуже мені дорогу, любиму і найближчу особу…

З більш приємних новин можу Вам доповісти, що тижнів три тому поляки мене обрали членом (закордонним) Польської Академії наук, точніше Роізкіе] Акасіетіі ІІтіеіеіпозсі в Кракові, яка віджила після закінчення у Польщі комуністичного режиму. Це — велика честь, якої не заслужили багато польських учених. Вирішальну роль тут відіграли і мої праці з первісної археології, і дослідження місця Берестецької битви, і книжки про битву, і дослідження давньоруського Звенигорода. Слід відмітити об’єктивну позицію польських колег, адже своєю книжкою я розвінчав міф про величезну перемогу польської шляхти над українським народом під Берестечком, а дослідженням Звенигорода показав, що територія Звенигородського, а відтак Галицького князівства не належала до «гсігеппіе роізкісЬ 2Іет». Дирекція інституту українознавства у Львові мені відмовила у званні професора, а поляки зробили мене академіком. Бувають чудеса на світі. Шкода тільки, моя дружина не дожила до цього реваншу. Вона напевно дуже тішилась би. А я під впливом свого горя сприймаю успіх майже байдуже.

Бажаю Вам всього найкращого, перш за все здоров’я, і шлю щирий привіт.

ВАШ І. СВЄШНІКОВ. 10. 08. 1995р.

Це був останній лист ученого в Радивилів. Через кілька днів Ігоря Кириловича не стало.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

Листи археолога Ігоря Свєшнікова в Радивилів

Володимир ЯЩУК, журналіст.

З Ігорем Кириловичем Свєшніковим я зустрічався в селі Пляшевій на Рівненщині кілька разів. Улітку 1984 року вперше брав у нього інтерв’ю для газети, затим надіслав текст до Львова для візування. У листі він зазначав:

«Повертаю Вам рукопис з незначними виправленнями, в яких Ви, звичайно, розберетесь. Суттєвих зауважень не маю, лише мені завжди стає якось дуже ніяково, коли хтось до мого прізвища додає такі епітети, як «вчений», «відомий вчений» і т.д. Чи не можна було б якось цього уникнути? Я — науковий співробітник, науковець, а слово «вчений» — занадто високе звання. Зрештою, залишаю це на Ваш розсуд.

На останній сторінці дописав декілька рядків інформації про Звенигород, про який Ви згадали в тексті. Діло в тому, що саме я 31 рік тому вперше розпочав дослідження давньоруського Звенигорода (в 1953 році) — колишньої столиці однойменного удільного князівства. Я також виявив у 1982 році цей пригород з залишками дерев’яного будівництва XII ст. Не розглядайте цих рядків як прояв моєї хворобливої амбіції: мені інколи доводиться відстоювати перед різними недоброзичливими людьми моє авторство на це відкриття. Якщо дописаних мною рядків через обмежений розмір статті у районній газеті вмістити не можна, зніміть взагалі згадку про Звенигород».

Прохання Ігоря Кириловича я виконав, про Звенигород згадав у запропонованому ним варіанті. Далі в листі йшлося вже не про археологію:

«В розмові тут, на «Козацьких могилах», Ви сказали, що з Червоноармійського району знаєте лише двох докторів наук — мене і ще когось із Козина. Хочу Вам нагадати про вихідця з с. Ситного, доктора наук Василя Григоровича Каліщука (професор Львівського лісотехнічного інституту) та доцента Львівського політехнічного інституту, кандидата наук, вихідця із Козина Петровського Валентина Андрійовича. Якщо подумати, то напевно ще можна буде когось назвати, принаймні кандидатів наук з того ж Червоноармійська та з Крупця».

В.ЯщукЯ раз у раз при зустрічах розпитував І. Свєшнікова про розкопки, але іноді ми просто розмовляв на краєзнавчі теми. Здебільшого про Радивилів і Хотин далекої пори його дитинства. В останні роки свого життя він часто повертався подумки в ті дорогі йому місця. Це підтверджують і листи до радивилівського краєзнавця Федора Бортника, якому тоді було вже поза вісімдесят. Деякі з цих листів я опублікував у своїй краєзнавчій книжці «Радивилів» (Рівне, «Волинські обереги», 2004), нині в більш повному вигляді подаю нижче, з несуттєвими скороченнями.


5.05.94 р.

…Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921-го на 1922 рік, коли моя мати з двома дітьми втекла з більшовицького раю з Києва і прибула на Волинь. В часі нелегального переходу кордону і складної подорожі ми, діти, заразилися скарлатиною — і я всю зиму прохворів. Доктор Шепченко лікував мене. В 1923 -1924 роках ми з матір’ю жили у Радивилові на вул. Кременецькій у будинку на той час уже покійного генерала Богдановича. Ось тоді ми майже щодня бували у Шепченків, а коли у 1924 році мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченків, і ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Ірою, цілими днями пасли корів і овець, яких розводила дружина доктора, Зінаїда Михайлівна.

Петро Дмитрович, син православного священика, закінчивши медичний інститут, осів у Радивилові ще до революції. Його хутір складався з 20-ти га землі, двох житлових будинків, стодоли, хлівів тощо. Це був прекрасний лікар, дуже шанований не тільки у Радивилові, а й у всіх навколишніх селах. У 1920 році його арештували і повели на розстріл. Але місцеві євреї, довідавшись про це, кинулись услід за катами і відбили Петра Дмитровича. Та він на деякий час дістав нервовий шок і почав думати про самогубство. Візьме, бувало, мотуза, йде до стодоли і дивиться, де краще той мотуз закинути. Зінаїді Михайлівні доводилось його постійно пильнувати. Про його велику популярність свідчить факт: одного разу у Радивилові проходив збір грошей на пам’ятник Т. Шевченкові (не знаю, чи в Каневі, чи деінде). Знайомий єврей, зустрівши Петра Дмитровича на вулиці, сказав йому. «Приходили збирати гроші вам на пам’ятник. Але мене саме вдома не було. Візьміть, прошу, і від мене гроші вам на пам’ятник».                   

Олена Петрівна, або як ми її всі називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича від його першої жінки — польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографії і деякі речі, в тому числі католицькі чотки. Доктор оженився вдруге, з Зінаїдою Михайлівною, з якою мав дочку, але вона померла.

Петро Дмитрович ніколи не розповідав ні про першу дружину, ні про другу дочку. Зате Зінаїда Михайлівна часто про свою померлу дитину говорила і порівнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).

Лена якийсь час училася у Львові, але середньої освіти не здобула і у 1923 — 1924 рр. жила в Радивилові. Доглядаючи худобу, мені доводилося не раз бігати завертати зі шкоди овець, а бігаючи босим по стерні, я позаганяв собі за шкіру багато трісочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тілі — і кінець мій неминучий. Так мені було себе шкода, так не хотілося гинути в молодому віці, що я по різних куточках гірко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину і того ж вечора голкою вийняла мені з ніг 40 «скіпок». Тоді мені видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумію, що вона була доволі одинокою. Зінаїда Михайлівна вважала, що найважливіше у житті — то праця. Сама багато працювала по господарству і всіх (крім Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залізничному медпункті біля станції) змушувала постійно працювати.

Лена любила багато читати. Вона інколи брала книжку, йшла на невеликий, але глибокий ставок на їхній ділянці, залазила на похилу вербу і читала. Одного разу впала у воду вниз головою і ледве не втопилася.

Ще іншою її пристрастю став «Пласт», якому вона віддавала багато свого вільного часу… Пам’ятаю, як у 1924 році хлопці з «Пласту» подарували їй великий складний кишеньковий ніж та загальний зошит, на чорній оправі якого вирізали великий тризуб. Демонструючи цей ніж моїй мамі, Лена сказала: «А ось ніж, щоби різати ворогів». її захоплення звернуло на себе увагу польської поліції, і десь у 1927 чи 1928-му році поліція провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кімнаті Лени все перерили, зокрема фотографії, листи. Потім Лена розповідала, що один лист, який міг би не сподобатись поліції, від якогось хлопця зі Львова, вдалося непомітно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української інтелігенції у Радивилові. Може, тому більше обшуків у Шепченків не було, тим більше, що ніяких «ворожих» доказів поліція не знайшла.

Десь у 1927 чи 1928 році Лена вийшла заміж за Івана Микитовича Гончарика — галичанина, колишнього учасника УГА. Він, здається, діяв на Бродівщині, а коли у 1919 році поляки виловлювали учасників УГА, перейшов кордон Волині і якийсь час переховувався у священика о. Дмитрія Лозов’юка у с. Хотині. Гончарик приїхав у Радивилів познайомитися з батьками Лени, потім вони одружились. Ми всі, близькі друзі Шепченків, знали, що Іван Микитович хворів на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворів на цю хворобу) це було джерелом постійного неспокою. Але як прекрасний лікар Петро Дмитрович не тільки підтримував здоров’я свого зятя, але й довів його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсім здорова людина. Лише після смерті доктора хвороба, видно, відновилася, і Іван Микитович у 1940 році помер. Нічого таємничого в його смерті не було, це був результат хвороби. Так мені казала Лена уже під час німецької окупації. Чи по нього приходили перед смертю з НКВС — не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нічого зробити не могли.

Десь через рік після весілля у Гончариків народилася дочка Оленка (або, як її назвала Зінаїда Михайлівна, Ляка). Моя мама була кумою, а я був присутній на цих хрестинах. Потім народився син Юрко, і Шепченки, і Гончарики всією родиною бували у нас в Хотині, а ми, буваючи в Радивилові, обов’язково заїжджали до них. У Шепченків була велика бібліотека художньої літератури, і там я вперше познайомився з дитячою, а згодом з класичною літературою українських, російських, італійських, англійських письменників. Зінаїда Михайлівна охоче позичала книжки, записуючи завжди у спеціальний зошит, що кому дала.

Іван Микитович був типовим галичанином, який любив і знав літературу галицьких українських письменників, зокрема І. Франка, якого, здається, знав особисто і портрет якого завжди висів у його кімнаті. Як більшість галичан, він любив розповісти якийсь не зовсім пристойний, часто мало дотепний анекдот, що сприймався батьками мовчанкою, але Лена в той час дивилася на нього закоханими очима. Востаннє я його бачив у 1939 році, невдовзі після «визволення». Оскільки мене і мою родину визволили від усього, і дуже ґрунтовно, нам планувався Сибір, я втік у Галичину, де ми з жінкою перебули до 1941 році (якийсь час на нелегальному становищі). З родиною Шепченків і Гончариків я знову зустрівся у серпні 1941 року, коли Зінаїда Михайлівна була обрана головою управи Радивилова, а Лена — головою «Просвіти». Потім ще декілька разів бував у них у 1942 році. Лена у той час займалася торговельними справами: користуючись хорошим знайомством з німецьким офіцером, який жив у них на квартирі, вона часто бувала в Бродах, інколи й у Львові, щось купувала, щось привозила. Більше я її не бачив, а від покійного Данила Георгійовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилів, надіючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхній садибі розташувалась МТС, їй у всьому було відмовлено… Про родину Шепченків і Лену я зберіг теплі, сердечні спогади. З болем думаю про її трагічне і загублене нашими «визволителями» життя. З тим більшим болем, що й у моїй родині нараховується 11 душ репресованих, у тому числі мій батько, розстріляний у 1920, його сестра (моя тітка), розстріляна у Дубенській тюрмі в червні 1941 року, її дочка, вивезена в Казахстан з двома малими дітьми, моя рідна сестра, яка після арешту у Львові в 1950 році відбула 10 років сталінських таборів за приналежність до ОУН-УПА і яка, повернувшись із того пекла зовсім хворою, померла у 1984 році.

Здавалось би, досить тих жертв. Виявляється — ні. Працював я в Інституті українознавства (колишній Інститут суспільних наук) Академії наук. Не дармував, мав кращі від інших наслідки, які, включаючи мою книжку про Берестецьку битву, не подобались колишнім комуністам, перефарбованим тепер на націоналістів. А коли хтось пустив чутку, що я був в УПА (я дійсно в 1943 — 1944 рр. працював у шкільництві УПА), це було зустрінуто зі звірячою ненавистю до мене, і мене досить різко й офіційно звільнили з праці, мотивуючи відсутністю грошей на мою зарплату на півставки, хоч я не закінчив дуже важливих розкопок літописного Звенигорода під Львовом.

(див. далі).

Письменник Петро Козланюк у Радивилові

Нелегко складалася літературна доля Петра Козланюка (1904 — 1965), який завоював широку популярність у читачів епічним романом-трилогією «Юрко Крук», повістями «Весна» і «Мандрівники», колоритними оповіданнями. Виходець із бідної селянської сім»ї, він завдяки обдарованості, завдяки твердій життєвій позиції зумів стати виразником думок і почуттів багатьох західноукраїнців.

Після виходу в УРСР першої книжки молодого письменника — «Хлопські гаразди» (1928) — дефензива Польщі влаштовує його переслідування. Починаються арешти. Перший — у 1930 році. Незабаром після виходу з в»язниці — другий, — за те, що П.Козланюк редагував газету «Сила», за те, що в УРСР з»являється нова збірка його оповідань — «Вогонь».

«Переляканий бунтами в’язнів у переповнених «криміналах», селянськими заворушеннями і повстаннями проти осадників та колонізації, — писав Ю.Кобилецький у передмові до чотиритомника Петра Козланюка (Київ, 1974-1975), — уряд «милосердно» випускає з тюрем частину своїх жертв. Вийшов тоді на волю і П.Козланюк. Незабаром письменник виїжджає з сім’єю у глухе містечко на Волині Радзивилів…».

Чому саме в Радзивилів (Радивилів)? Яким чином місто стало важливою віхою у біографії письменника? Щодо цього в моєму розпорядженні були вельми скупі факти. Тож ще двадцять літ тому, в 1986-му, вирішив скористатися свідченням дочки письменника, Тамари Петрівни Козланюк, яка тоді працювала у Львівському університеті імені І.Франка; її квартиру на Лижвярській вулиці, поблизу Стрийського парку, розшукав без особливих труднощів. Чепурний будиночок потопав у зелені… На другому поверсі натиснув дзвінок біля дверей з числом «2».

Тамара Петрівна, така знайома за давньою фотографією, уміщеною в одному з Козланюкових томів (там вона разом із батьком і матір’ю), запросила до кімнати.

Мова зайшла про Радивилів 30-х років, про радивилівський період життя Петра Степановича.

Дочка письменника розповіла:

— Радивилів, чи Радзивилів, — то, можна сказати, рідне містечко моєї матері, Олени Олексіївни Почаєвець. Звідти — родовід: у Радивилові жив батько бабусі, Трохим Вовк. Бабуся вийшла заміж за залізничника, чимало часу проводила в роз’їздах. Між іншим, моя мама народилася в Любліні. У 1922 році бабуся, Почаєвець-Білинська, повернулася до Радивилова. Сім»я була велика — восьмеро дітей. Підростаючи, вони їхали до Львова – шукати роботи. Там улаштувалася працювати і мама — вона була рентген-техніком. А у вільний час відвідувала товариство «Муза», куди її запросив брат Костянтин. Там і познайомилася з початкуючим літератором Петром Коланюком.

У 1930 році вони одружилися. Причому мій батько був греко-католицької віри, мати — православної. Отож укласти такий шлюб виявилося справою не з простих. Допомогли радивилівські зв’язки.

Але ще більше ставали на перешкоді сімейному благополуччю прислужники польської влади. Можна собі уявити, як затьмарювалося життя обох, коли батько опинявся за ґратами.

Тому після другого виходу з в’язниці він вирішує відвезти вагітну дружину до її матері в Радивилів, у невеликий будиночок на вулиці Кременецькій. Тут 8 квітня 1933 року я і народилася. І жила до 1939 року. А батько, як вам напевно відомо, перебував на напівлегальному становищі.

Що ж, такий факт і справді досить відомий. Козланюк, не маючи змоги знайти застосування своїм розумовим здібностям, змушений — щоб заробляти на утримання сім’ї — працювати на впорядкуванні вулиць містечка, на будівництві містків, на заготівлі жолудів для місцевого лісництва. Але не може він залишатися мовчазним спостерігачем соціальної й національної несправедливості. Тож відкрито висловлює своє неприйняття порядків, встановлених режимом Пілсудського, читає робітникам байки письменників, уривки з власних оповідань.

— У Петра Степановича в Радивилові було чимало приятелів і однодумців, — продовжила розповідь Т.П.Козланюк. — Це перш за все Костянтин Білинський-Почаєвець — повітовий керівник Міжнародної організації допомоги революціонерам (МОДР)… Це Микола Семенович Почаєвець, який у повоєнні роки працював у Червоноармійську головою міськради… Це Петро Васильович Гревцов, який у 30-і роки був залізничником і жив у сусідстві з нами. Його сім’я підтримувала стосунки з батьком і матір’ю до останніх їх днів… Часто зустрічався з батьком фельдшер латиш Ернест Оссас. Любив Петро Степанович працювати в бібліотеці Івана Гончарика, який жив на околиці Радивилова — в напрямі на Крупець. Певний вплив на батьків світогляд мали розповіді польського залізничника Тадеуша Блажевича, який в’їдливо глузував над місцевими осадниками-шовіністами, розповідаючи смішні бувальщини про їхні повадки.

Усе це закарбовувалося у пам’яті, а потім поставало у творах якимись важливими деталями, замальовками. До речі, саме в Радивилові батько почав роботу над романом «Юрко Крук», але переслідування властей перешкоджали цьому. Праця переривалася, згодом знову продовжувалася…

…Наприкінці 1933 року письменника заарештовують утретє.

Поліції не вдається довести підпільної революційної діяльності молодого літератора, і в квітні 1934 року він ненадовго повертається у Радивилів, а потім їде на заробітки до Львова. Нужда, злидні непокоять його найбільше: потрібно ж дбати про дружину, дочку.

«Я ніби працюю досі за песій гріш, — писав він в одному з листів до дружини, — в такий час праця для мене велике благо, я не гублю життєздатності й людської гідності, праця додає мені сил і бадьорості ставити сміливо чоло життю. А це для мене дуже багато. Майбутнє ще переді мною, і свідомість, що живеш усе-таки гідно, не цуциком продажним, не хамелеоном, не ганчіркою і можеш сміливо й не по-рабськи дивитися кожному в вічі — це дуже-дуже багато в житті. Наші бурхливі залізні часи вимагають і залізного хребта, залізних нервів і залізної впертості…»

Тим часом політична боротьба в Польщі набуває розмаху. І Козланюк не бажає лишатися осторонь. Він, зокрема, бере участь у підготовці антифашистського конгресу працівників культури — і відчуває: навколо знову згущаються хмари. Тому вкотре їде у відносно затишний Радивилів. Але більше буває не вдома, а у своїх далеких родичів по навколишніх селах. І така обачність виявилася немарною: за ним на Кременецьку приходять жандарми…

-Батькові було в кого переховуватися, — розповідала Тамара Петрівна, — бо ж родичі наші жили в Бугаївці, Опарипсах, на хуторі Пороховня. Пам’ятаю, батько бував в Олексія Семенюка в Опарипсах. І досі перед очима, як разом із батьком ходила я через греблю, повз велике озеро — в село. Він плів мені з рогози криселики, розповідав казки й легенди. І це було так захоплююче!.. До речі, коли брався розповідати свої казки вже моїй дочці Оксані, вони в неї такого захоплення не викликали: знала їх із книжок. У моїх дитячих, «радивилівських», спогадах батько не стільки за письмовим столом, скільки в буденній роботі: любив доглядати сад, який посадив коло хати, як я народилася, у жнива ходив до Семенюків — допомагати хліб збирати. До речі, довгі роки підтримував добрі стосунки з радивилівським садоводом Яковом Бортником.

-Чи бував Петро Степанович у Червоноармійську в 40-60-і роки? — поцікавився у Тамари Петрівни.

— Восени 1944 року він допомагав переїздити моїй бабусі до Львова. Хата була напіврозвалена. Пізніше побував у Червоноармійську ще разів два чи три. Одного разу виступав там на читацькій конференції, здається, то було на початку 60-х. З Червоноармійськом у нього було пов’язано і багато приємних, і багато тривожних спогадів.

Т.П.Козланюк порадила побувати в знайомих Петра Степановича — Гревцових.

Ось-бо як буває: навіть не підозрював, що в Червоноармійську середини 80-х ще хтось міг пам’ятати про перебування тут у 30-і роки письменника Козланюка.

На тодішній вулиці Карла Маркса (Почаївській), у будинку №54, зустрівся з Петром Васильовичем Гревцовим (за лічені дні до його кончини).

— Петро Козланюк? — перепитав співрозмовник. — Ну, як же не пам’ятати! Його ж сім’я жила через одну хату від нас. Він мені свій роман «Юрко Крук» подарував із дарчим написом. Я на це ось місце, де тепер живу, перебрався, одружившись, у

1933 році. А як ми познайомилися? Я працював на залізниці механіком, а в Козланюка серед залізничників було чимало знайомих. До того ж у Білинських-Почаєвців квартирував начальник станції Тадеуш Блажевич. От вам і спільні інтереси. Притягували в Петрі Степановичу його начитаність, уміння цікаво говорити на суспільні теми. Я знав про його переконання. Бачив, чим це йому загрожує: був очевидцем, як його заарештовували, як приходили й допитувалися, чим займається. Він, звичайно, запевняв, що нічого «такого» не пише. Хоча писав… Наші добрі стосунки збереглися і в післявоєнні роки. Я бував у Козланюка в Львові. Він, коли приїздив у Червоноармійськ, заходив погостювати.

Петро Васильович пригадав, що фотографувався з письменником на згадку. Кинулись до сімейних альбомів. І справді: тут чекав приємний сюрприз. На одному зі знімків Петро Степанович Козланюк із дружиною Оленою Олексіївною стоять на порозі дому №42 (потім будинок №54) поряд із своїми радивилівськими приятелями Зінаїдою Іванівною та Петром Васильовичем Гревцовими і їхньою дочкою Ларисою. На другому знімку П.С.Козланюк — перед дерев’яною помпою, яка тільки й лишилася від того обійстя, де він жив. Знімки були опубліковані в радивилівській газеті «Прапор перемоги» за 23 серпня 1986 року.

— А що сталося з домом, де жив письменник? — запитав у Петра Васильовича.

— Поряд із нами жила одна сім’я. Так-от, між їх хатою і Козланюковою в 1944 році вибухнула бомба. Мене вже призвали на фронт. Але знаю, як то було — наші бачили: попадали прилеглі стіни в обох будинках, одного пораненого вбило. Бо, треба сказати, в хаті Марії Трохимівни Почаєвець розміщалася санчастина Червоної армії. А потім Почаєвець виїхала до Львова. Хата залишилась бездоглядна. Так її і розібрали.

Через десятиліття, буваючи на Личаківському кладовищі у Львові, підходжу до могили Козланюка, розмірковую про його життя, про ті факти, які свого часу сам встановив. Відтоді навіть певна переоцінка його творчості, що сталася в суспільстві, не заважає мені із симпатією ставитися до його манери письма, колоритної мови, вміння створити життєві художні образи.

Володимир ЯЩУК.В.Ящук

Каверін, друг Пушкіна, в Радивилові

Моє дослідження про друга О.Пушкіна – Петра Каверіна, який останні роки свого життя провів у Радивилові (тоді – Радзивилів), привернуло увагу багатьох шанувальників літературної старовини. Будучи опублікованою на кількох сайтах в Інтернеті, стаття отримала відгуки пушкінознавців. Висловлені й зауваження з приводу допущених мною неточностей, запропоновані суттєві доповнення, що дає підстави звернутися до цієї теми ще раз.

У документах того періоду, які стосуються нашого містечка, я не раз натрапляв на це прізвище. Наприклад, у ніч з 4 на 5 серпня 1854 року в Радивилові сталася велика пожежа, згадується, що в її гасінні брала участь і прикордонна варта з командиром полковником Каверіним. У волинського краєзнавця ХІХ століття Миколи Теодоровича занотовано, що кладовищна церква св. Павла Фівейського в Радивилові споруджена 1856 року вдовою таємного радника Євдокією Каверіною.

Петро Павлович Каверін, відставний полковник, поступив у прикордонну варту 11 квітня 1838 року і був призначений командиром Волинської прикордонної бригади, штаб якої дислокувався в містечку Радивилові.

У калузьких архівах є відомості, що в Радивилів доживати віку приїхав до сина Петра його батько Павло Нилович Каверін – помер він 4 лютого 1853 року на 91-му році життя. Його вдова Євдокія Сергіївна спорудила над його могилою церкву, всередині на мідних таблицях було начертано два написи: «В храме сем покоится прах Тайного Советника Сенатора и Кавалера Каверина. Храм сей воздвигнут иждивением вдовы Покойника Авдотьею Сергеевною Кавериной, урожденной Богдановой»; «Таблица достопамятных дней жизни в храме сем в Бозе почивающего Павла Никитича, Тайного Советника, Сенатора и Кавалера Каверина, а именно: день рождения его 3 Января, — тезоименитства — 15 Января, — представление его от временной жизни к вечной — 4 февраля. Всех лет жития сего достопамятного мужа было девяносто».

Отже, не дружина Петра Каверіна спорудила церкву, а його мачуха. На місці тієї церкви, яка прийшла в занедбання до 80-х років ХХ століття, збереглася її центральна частина (неф), – вона була реконструйована як каплиця. А про останні дні життя друга Пушкіна нічого не відомо, нема підстав стверджувати, що похований він саме в Радивилові, хоча ймовірність цього відкидати не варто.

Олександр Пушкін присвятив йому добре відомі вчителям зарубіжної літератури вірші «До Каверіна» і «До портрета Каверіна». А в главі І «Євгенія Онєгіна» Каверін згадується як друг Онєгіна. Той квапиться обідати у відомий ресторан “Таlon”, будучи впевнений,
«Что там уж ждет его Каверин».

З Олександром Сергійовичем вони потоваришували ще в петербурзькі ліцейні роки Пушкіна – у 1817-му, коли в Царському Селі стояв лейб-гвардії гусарський полк. І хоча Петро був на шість років старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, він утаємничено розповідав безліч подробиць про двірцевий переворот 1801 року. Одна з нічних розмов про останній день і трагічну ніч у житті “увінчаного лиходія” Павла І настільки схвилювала Пушкіна, що згодом спонукала написати оду “Вольність”. Поет то поривався до вищого світу, то поринав у шумні гуляння. А в цьому останньому відчайдушні гусари Каверін, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводіяками.

Недаремно Олександр Сергійович наділив Каверіна характеристикою «magister libidii» – «наставник у розпусті», адже той дивував аристократів любовними подвигами, кількістю випитого в один присід вина й грандіозністю картярських ставок.

В нем пунша и войны кипит
всегдашний жар,
На Марсовых полях он грозный
был воитель,
Друзьям он верный друг,
красавицам мучитель,
И всюду он гусар.
(«До портрета Каверіна»).

Під командою такого поручика-гусара, а потім штабс-ротмістра «золота молодь» успішно атакує юних акторок імператорських театрів, тільки-от перемоги виявляються з гірким присмаком; про це Пушкін оповідає в листі Мансурову, лаючи… сифіліс. Утім, у вірші «До Каверіна» поет знаходить виправдання безумним гулянням:
Молись и Вакху и любви.Настрої «черні» в цей час не дуже-то переймали Олександра, принаймні, як зазначають пушкіністи, у нього ніколи не було й гадки звільнити своїх кріпаків, річну працю яких він протринькував за одну ніч за ломберним (обтягнутим сукном чотирикутним складаним) картярським столом, не спадало на думку дати «відпускну» бодай єдиній Орині Родіонівні, няні дитинства.

И черни презирай ревнивое роптанье:
Она не ведает, что дружно можно жить
С Киферой, с портиком, и с книгой, и с бокалом;
Что ум высокий можно скрыть
Безумной шалости под легким покрывалом.

Каверін жив на широку ногу, багато позичав, головним чином на ресторанні забави, часто забував повертати борг. Мавши гроші, засідав за картярські баталії до повного програшу, а коли траплявся виграш, навіть обурювався: навіщо він йому? На виграні гроші вгощав шампанським і вином друзів та приятелів, у їх числі Пушкіна, сам набирався до нестями.
Без будь-якого зніяковіння, побившись об заклад, він міг голяком проскакати верхи Невським проспектом чи в’їхати на коні у танцювальну залу вельможного палацу. І йому, безалаберному дотепникові й пустуну, прощали ці витівки.
Ось переказ про один з «подвигів» Каверіна в 1817 році. У будинку Миколи Тургенєва, на Фонтанці, Петро в присутності Пушкіна залпом випиває з горла без перепочинку п’ять пляшок шампанського. Після цього відчиняє вікно третього поверху й… виходить погуляти. Усі з острахом дивилися, що він ось-ось зірветься й упаде на мостову. Між тим, підхопивши шосту пляшку “Кліко”, гуляка ступає на карниз, іде по ньому, декламуючи сатиричні рядки про покійного імператора Павла. Звичайно, на ранок Каверін нічого не міг згадати про свої витівки, навіть зразу ж записаний його віршований експромт (занотував Пушкін) не викликав жодних просвітлінь пам’яті. Напився наш герой неспроста, адже двома днями перед тим вийшов із в’язниці, куди потрапив за присутність на дуелі, що скінчилася смертельним фіналом.

Цікаво, що Каверін, який до цього вже вбив на дуелях не менше дюжини особистих ворогів, цього разу постраждав не за участь у перестрілці. Йдеться про так звану «дуель чотирьох», у якій обмінялися пострілами відомий літератор Олександр Грибоєдов, Олександр Якубович, граф Василь Шереметєв і Олександр Завадовський. Шереметєв, проживши два роки з балериною Євдокією Істоміною, посварився з нею. Грибоєдов скористався розладом і заманив її на квартиру свого приятеля Завадовського, де тимчасово жив і сам. Судячи з усього, письменник зі своїм приятелем вирішили грано провести час. Через два дні Шереметєв приїхав додому до Істоміної з проханням, щоб та повернулася, навіть погрожував накласти на себе руки, і балерина пішла на примирення. Того ж вечора Шереметєв став вимагати правди – «чи не зраджувала Євдокія за час тижневої розлуки». Істоміна про свій візит не говорила, але наполегливість ревнивця взяла гору – і жінка в усьому зізналася. Однак це не розрядило ситуацію, а ще більше її ускладнило: Шереметєв зі своїм другом Якубовичем відправився до кривдників – викликати на дуель. Було складено угоду «стрілятися до повалу», тобто по черзі доти, доки один із суперників не буде вбитий.

Шереметєв промахнувся, простріливши Завадовському комір сюртука, і за дуельними правилами ступив до бар’єру під постріл у відповідь. Усі присутні, а серед них шереметєвський «болільник» Каверін, розуміли, що Шереметєв являє собою ображену сторону конфлікту, тому почали кричати Завадовському: «Не вбивай Ваську». І той сказав, що вистрілить у ногу. Але Шереметєв зухвало заявив: якщо переживе постріл, то наполягатиме на продовженні дуелі «до повалу». І тут же повернувся до свого секунданта Якубовича, просячи перезарядити йому пістолет. Завадовський збагнув, що при дальшому скороченні відстані між дуелянтами розраховувати на повторний промах Шереметєва даремно, тому вистрілив прицільно.

Шереметєв помер через добу, але кулю з нього лікар витягнув прямо на місці дуелі. Її взяв собі Якубович, сказавши Грибоєдову: «Це тобі». Це й породило чутки, що наступний поєдинок секундантів був частиною дуельної угоди. Вірогідно, Якубович, будучи близьким другом застріленого, вирішив замість нього отримати сатисфакцію, адже Грибоєдов став повноцінним учасником скандалу з Істоміною і теж глибоко образив Шереметєва.
Каверін, сповнений благородства, взяв на себе обов’язок залагоджувати справу з поліцією, за що й потрапив на три доби в кутузку. Між іншим, Грибоєдова ця трагічна дуель настільки шокувала, що він усамітнився і засів писати “Горе з розуму”.

За походженням Петро Каверін з дворян Московської губернії, батько займав доволі солідне становище – калузький губернатор, згодом сенатор, мати Анна Петрівна була побічною дочкою Корсакова. Петро навчався в Московському університетському пансіоні (з 1808), Московському й Геттінгенському університетах. Працював перекладачем (з 1810), з 1813 року – на службі (сотенний начальник Смоленського ополчення), як ад’ютант генерала Вістицького брав участь у закордонних походах (Дрезден, Лейпціг). Після кількох переведень по службі опинився у Царському Селі.

Усе своє недовге життя Пушкін підтримує контакти з Каверіним, час від часу зустрічається, листується з ним. У 1919 р. Петра переводять у Павлоградський гусарський полк майором, у 1923-му вийшов у відставку підполковником. Після виступу декабристів його, як члена Союзу благоденства, за царським повелінням не чіпали. Знову поступив на службу в Санкт-Петербурзький драгунський полк у 1826-му (майором), менш як через рік перевели в Курляндський драгунський. Був учасником російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, брав участь у багатьох битвах. У 1831 році опинився серед тих, хто придушували польське повстання.

Вийшов у відставку полковником у січні 1836-го, за рік до останньої дуелі Пушкіна (загалом Олександр Сергійович, стверджують знавці, був причетний до 21-ї). Листування відображає характер стосунків – легковажних, грубуватих.

Пушкін, приїхавши в Москву після вимушеного заслання і оговтавшись після аудієнції з Миколою І, який взяв на себе особисту цензуру його писань, розчаровано пише Каверіну 18 лютого 1827 року: “Здесь тоска по-прежнему… частный пристав Соболевский бранится и дерется по-прежнему, шпионы, драгуны, бля(…) и пьяницы толкутся у нас с утра до вечера”. А ось одна з останніх записок Пушкіна, відправлена менш як за рік до дуелі з Дантесом, найбільш вірогідно, в лютому 1836 р. з Петербурга французькою мовою: «Mille pardons, mon cher Kaverine, si je vous fais faux bond – une circonstance imprеvue me force а partir de suite” (переклад: “Тисяча вибачень, милий Каверін, за те, що я не стримаю слова – непередбачена обставина примушує мене виїхати негайно”). Отже, свої приятельські почуття до Петра Павловича Каверіна Пушкін проніс через усе доросле життя.
Радивилівський період службової кар’єри Каверіна припав на той час, коли Пушкіна вже не стало. Не відомо, як поводив себе в нашому містечку колишній заводіяка й пияк, ймовірно, не відмовляв собі в розвагах, хоча й мав уже поважний вік – поза сорок, тож навряд чи погодився б скакати верхи в чому мати народила. До старості мусив забути про безтурботні вибрики молодості, – вони нагадували й про трагедії, про загибель Олександра Сергійовича…

Очевидно, й Каверіна мав на увазі Оноре де Бальзак, коли в дорожніх нотатках 1847 року записав, що в Бродах і Радивилові він затримався у подорожі на вісімнадцять годин, але коротати час допомогла дружина начальника митного округу пані Гаккель, яка “скликала в свою вітальню все тамтешнє начальство”.

Володимир ЯЩУК.