(Продовження. Див. попередній блог).
1.10.94 р.
Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам’яті, але над кожним з них 
уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції, і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій… Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам’ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам’ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам’ятає цих людей мого дитинства! Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати — у моїй пам’яті він закарбувався якось інакше.
Коли ми жили в Радивилові в будинку Богдановичів, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Він тоді жив у Шепченків і займався пасічництвом. Моя мати і Ганна Іванівна (пізніше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджільництвом і пройшли в Отченаша повний курс пасічництва, а він їм влаштовував навіть справжні іспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок. Залучили і мене до цієї справи. Я постійно бігав до Дмитра Лукича, допомагав йому на пасіці і мені дуже .хотілося пройти повний курс помічника пасічника. Я оволодів навиками користування сіткою, димарем, штучною вощиною, різними ножами, знав типи вуликів (Дадана, Левицького) і все запитував Дмитра Лукича, коли я вже буду помічником пасічника? Врешті, він мені сказав, що я оволодів усіма потрібними знаннями і що можу себе вважати справжнім помічником пасічника. Мене кусали бджоли, я ходив опухлий, але це не відбивало моєї охоти. Одного разу Петро Дмитрович, вертаючись з роботи, заїхав до нас на Кременецьку. Побачивши, що в мене опухи під очима, захвилювався — чому, мовляв, мати нічого не робить: у хлопця хворі нирки. Заспокоївся, коли довідався, що це — бджоли. На Опарипсах в Отченаша була ніби його власна хата. Одного разу ми з ним туди ходили.
У 20-тих роках у Шепченків жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишній петлюрівець, родом з Чернігівської губернії. Він доглядав худобу і взагалі допомагав у господарстві. Потім він переїхав у с. Хотин, а у 30-тих роках — ус. Лопавша біля Демидівки. Це була дуже хороша і чесна людина, хоч і доволі великий дивак. В Хотині і Лопавші він служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тітки С. Більмової, а під час німецької окупації — у зорганізованому там німцями так званому штацсгуті. У 1960-тих роках я його зустрічав два рази чи три у Лопавші, потім племінники його забрали на батьківщину вже зовсім немічного, де він коло 1970 року помер.
Ганна Іванівна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтаві закінчила гімназію. Вона була дочкою власника великої фабрики сільськогосподарських машин і доволі простої малоосвіченої полтавчанки. Якийсь час після закінчення гімназії працювала в канцелярії фабрики свого батька. Потім жила у Петербурзі у родичів батька. Мала, здається, двох братів і сестру. В час Першої світової війни стала працювати сестрою милосердя, а потім опинилась у петлюрівських військах. Там вийшла заміж за друга С. Петлюри (також сина священика) Іону Черняховського і разом з ним і військами Петлюри перейшла польський кордон V Мельниці-Подільській, а потім опинилася у Львові. Черняховський був на фронті отруєний газами і помер у Львові, а Ганна Іванівна заробляла на життя шиттям (взагалі вона багато дечого вміла робити і мала певні художні здібності).
Восени 1921 року, коли по дорозі з Києва на Волинь ми з сестрою захворіли на скарлатину, моя тітка С. Білімова намовила Ганну Іванівну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дітьми. Сестра дуже легко перенесла свою хворобу, а я прохворів цілу зиму. Ось тоді до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка ІУ-го курсу Київського медінституту, і для Ганни Іванівни, по суті, роботи не було. Але вона залишилась у Хотині і подружилася з моєю мамою. У 1922 році через дуже важкий характер моєї тітки (у 1941 році вона була розстріляна енкаведистами у Дубенській тюрмі в ніч, коли німці зайняли Дубно) і доволі складну атмосферу, яку створювала у Хотині родина тітки, Ганна Іванівна переїхала у Радивилів, де стала працювати медсестрою у лікарні, заснованій Мойсеєм Месом-Гінсбургом. Від’їжджаючи, вона мені подарувала польову сумку, погони і остроги (шпори) петлюрівського офіцера (усе це пропало в 1939 році у Хотині). Відтоді мама з сестрою і мною стала приїздити до Радивилова, і ми не раз доволі довго мешкали у Ганни Іванівни у лікарні.
З цією установою у мене зв’язано багато спогадів. Ганна Іванівна жила в одній кімнаті ще з однією медсестрою — Таїсією Іванівною. Постійними гостями у них бували Вільямс (молодший), вчитель з Білгородки коло Кременця, і ще декілька осіб, прізвищ яких не пам’ятаю. У1923 році Таїсія Іванівна вийшла заміж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церкві біля вокзалу, і старенький о. Іван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих ніс ікону. (Пам’ятаю дочку о. Івана — здається, Неонілу, яка у 1930-тих роках кинулася під поїзд). У лікарні було велике весілля, на якому зібралися численні представники радивилівської інтелігенції, в тому числі й родина Шепченків, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 років. На другий день усі гості сфотографувалися, але ця велика фотографія пропала в нас у 193? році.
Головним лікарем була у той час Олександра Федорівна Романова, сестрою-господаркою — Ганна Йосипівна Цайцт. Остання, незважаючи на своє німецьке (єврейське?) прізвище, була дуже побожною православною. До неї часто заходив Косик (чи Косік) з Крупця, який хотів з нею оженитися, але до шлюбу не дійшло. Петро Дмитрович частенько заходив у лікарню, але йому з його комплекцією було важко піднятися на другий поверх у кімнату О.Ф. Романової, він сідав на лавочці і гукав до О.Ф.: «Прошу о снисхождении». Вона виходила — і вони довго балакали у дворі лікарні. Ми з сестрою бавилися в кімнаті Олександри Федорівни.
Коли ж головним лікарем було призначено Зайончковського, він швидко порозганяв усі ці не польські кадри. Романова дістала посаду в Острожці біля Млинова, після війни жила у Львові, де купила половину невеличкого будинку і куди спровадила свою сестру. У 1971 році померла від раку шлунка у Львові. Я з мамою частенько у неї бували, були і на її похороні. Цайцт після війни жила у Кременці, де я кілька разів у неї бував. Потім чув, що вона померла. Ганна Іванівна залишилась безробітною і знову заробляла на життя шиттям. Коли ми жили у Богдановичів, вона щоденно бувала у нас. Жила вона у Маркопольських, і ми з сестрою постійно бували в неї, зокрема, коли мати виїздила у справах у Дубно чи Рівне. У 1924 році Ганна Іванівна вийшла заміж за Данила Георгійовича Качурця і переїхала в його малий будиночок на вул. Польовій.
Сестра Ганни Іванівни була жінкою лікаря Новіцького і разом з ним також була в петлюрівській армії, поки її чоловік жив у Здолбунові. Це була дуже хвора на туберкульоз особа. Ще працюючи у лікарні, Ганна Іванівна влаштувала сестру, як хвору, у лікарню, але вона незабаром померла, залишивши двоє дітей. Дівчинку Аллу Ганна Іванівна взяла до себе. Алла жила з нею і на Польовій, а коли вони приїздили до нас у Хотин (це бувало доволі часто, вони якось прожили у нас усю зиму), Ганна Іванівна брала з собою й Аллу. Інколи приїздив і Данило Георгійович.
Десь, мабуть, у 1927 році у Качурців народилася дочка Олеся, а мати моя була кумою. Потім батько Алли взяв її до себе у Здолбунів. Алла не раз приїздила до тітки у Радивилів і якийсь час вони гостювали у нас в Хотині. Потім Ганна Іванівна розійшлася з Данилом Георгійовичем, жила якийсь час у нас, затим стала працювати в Турковичах господинею у дрібного землевласника Павловича, а напередодні війни виїхала десь у Польщу. Як мені розповідав Данило Георгійович, якого я відшукав у Радивилові в 1960-тих роках, під час німецької окупації Ганна Іванівна з дочкою вирішила поїхати на рідну Полтавщину. Але це десь було вже під кінець війни, поїзд потрапив під наліт літаків, і в паніці Ганна Іванівна загубила Олеську. Після довгих пошуків дитина через тиждень або й більше знайшлася, і вони вернулися у Польщу. Більше я про неї не чув. А Данило Георгійович приїздив до моєї мами у Львів, вони довго балакали, згадували минуле. Потім, уже коли я працював на розкопках на Козацьких Могилах, почув, що Данило Георгійович помер.
Попіскулових я знав, але знайомий з ними не був. Знав ще Маркопольських, Гакена, Градеця, Гаврилюків (з дочкою Гаврилюка Вірою ми бавились, коли жили у Богдановичів). У Богдановичів часто гостем у нас був нібито колишній полковник петлюрівської армії Боровий. Дуже добре його пам’ятаю.
Багато прізвищ радивилівських жителів плутається у пам’яті, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилівські євреї — це ж ціла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Іцко і Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгівлю збіжжям з Хотином. На питання: «Гершку, як пшениця?» — він незмінно відповідав: «Слябо». На питання: «Гершку, чому ви буваєте в селі і не заходите?» — він відповідав: «Я боюсь за ваші собаки». З кожним із них зв’язані певні спогади, а потім — важкі спогади періоду німецької окупації, коли весь цей патріархальний лад і його представники перестали існувати. Зокрема, важкі спогади у мене зв’язані з сином Гершка Хаскелем, дочкою Іцка Гісею і з родиною Левітанів — усі вони загинули в Хотині.
Окрема сторінка історії Радивилова пов’язана з існуванням там до Першої світової війни митниці. Це був час розквіту містечка, його великої популярності. Недаремне М. Гоголь у своїх «Мертвих душах» пише, що Чичиков мріє бути начальником радивилівської митниці, а Лєсков, описуючи, мабуть, Радивилів і його рабина, яскраво змальовує картину єврейської побожності, що перепліталась із заняттям контрабандою. Радивилів, як містечко контрабандистів, чиновників, прикордонників (званих «корчевная стража»), донських козаків, жило тоді бурхливим життям. Польська влада, певна річ, ліквідувала митницю, люди, які її обслуговували, стали безробітними. Окремі з них знайшли притулок у Хотині — Микола Аврамович Жижкевич, Антін Яремко, Михайло Лотишев, Микола Фадейович Поліщук.
Зінаїда Михайлівна Шепченко у 1941 році була обрана головою міста, тобто була мером. У серпні 1941 року вона мені дала посвідку на проїзд за родиною у Глинянський район Львівської області. Мабуть, я помилився, коли писав, що П.Д. Шепченка хотіли розстріляти будьонівці. Це були таращанці, які багатьох розстріляли. А польського ксьондза не розстріляли, а підступно забили. Пам’ятаю, як наступний польський ксьондз Топольницький у моїй присутності розповідав про цю подію: більшовики прийшли до ксьондза нібито з обшуком. Звернули увагу, що фіранка висіла на телефонному проводі, і вчепилися до нього: де телефон і кому він по ньому передає дані? Казали йому йти попереду і в одній з кімнат вбили йому багнет у спину, посадили мертвого на крісло і пішли. Тільки не кажіть, що будьонівці нікого не розстрілювали: у Сестрятині кількох забили, у Хотині також двох або трьох, в тому числі колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича — естонця чи латвійця.
А тепер трохи про мою дорогу вчительку Катерину Георгіївну Бертенсон. Вона народилася в 1862 року десь на Поділлі. Мати була польською шляхтянкою, а батько — військовим лікарем. Він походив з єврейської вихрещеної родини, а його брат був лейб-медиком царя Олександра III (а може, ще й Олександра II?), він, між іншим, лікував перед смертю від холери композитора П.І. Чайковського, але, зрозуміло, нічого не міг уже зробити.
Батько Катерини Георгіївни взяв шлюб з її матір’ю у польському костьолі, причому вінчався у польському кунтуші. Через деякий час шлюб був уневажнений. Катерина Георгіївна розповідала, що шлюб уневажнено через те, що він як православний не мав права одружуватися в костьолі. Моя ж родина підозрювала, що він взагалі ще на той час не був охрещеним. Катерину Георгіївну охрестили у католицькому костьолі і дали їй два імені — Катерина і Габрієль. Мати через деякий час померла, і дитина виховувалася у бабці. Батько ж служив в армії. Він брав участь у російсько-турецькій війні і, коли російські війська стояли на передмісті Константинополя, а турки всіх, крім російських офіцерів, пропускали у Стамбул, побував у цивільному одязі в Стамбулі, був і в соборі св. Софії (Айа Софія). Турки тоді продавали туристам як сувеніри кусочки видертої із стін мозаїки (смальти), якою імператор Юстиніан прикрасив собор. Ці фрагменти мозаїки Катерина Георгіївна потім подарувала мені, але усе це пропало в Хотині у 1939 році. Коли я був у 1961 році в Айа Софія, турки вже мозаїкою не торгували, собор був перетворений на музей, але мусульманська проповідниця і зелений прапор пророка нагадували про його минуле призначення — як мусульманської мечеті, а по стінах висіли тексти з Корану.
Завдяки зв’язкам дядька Катерина Георгіївна була прийнята в Інститут благородних дівиць у Смольному, який успішно закінчила. Звідси її прекрасні знання мов. З католицької віри її було переведено у православну, але потім вона повернулась у католицтво, яке, втім, її не задовольнило, тож перейшла у протестантизм, перепробувавши різні його течії. У молодості вона була народницею («ходила у народ»), але розчарувалась і в цьому, бо не могла з народом знайти спільної мови — народ її не розумів. Протягом усього свого життя Катерина Георгіївна шукала правди і шукала Бога. Заробляла уроками іноземних мов, але за кордоном була лише раз — у Швейцарії. Ця поїздка пов’язана з якоюсь романтичною історією.
У ранній молодості Катерина Георгіївна дуже подружилася з моєю бабцею ще до того, як та вийшла за мого діда. Ця дружба у них тривала ціле життя, хоч вони були зовсім різними людьми. Я пам’ятаю Катерину Георгіївну досі, з 1919 — 1920 рр., коли ми жили у Києві, а Катерина Георгіївна постійно бувала у нас, а в час відсутності моєї матері доглядала нас із сестрою. У 1921 році ми нелегально приїхали з Києва у Хотин, а Катерина Георгіївна залишилась у Києві. У 1926 чи 1927 році моя бабця запросила її до себе. Для приїзду треба було мати у Польщі когось із родичів. Отже, С.С. Вікторовський зголосився як племінник Катерини Георгіївни, і на підставі цього вона приїхала у Хотин. Відразу ж почала нас (мою сестру, сина хотинського священика Ігоря Лозов’юка і мене) вчити французької мови. Вчила вона легко, цікаво, не раз бавлячись із нами. Ми швидко оволоділи розмовною мовою, розмовляли між собою лише по-французьки, і до сьогоднішнього дня, не поглиблюючи вже ніколи цих знань, я володію мовою, хоч користуватися нею доводиться хіба на міжнародних науковим конгресах. У 1928 році Катерина Георгіївна виїхала у Радивилів, де замешкала у Качурців, а потім — у Львів. Тут завела знайомства з протестантами-менонітами і давала уроки іноземних мов. Кілька разів приїздила в час канікул у Хотин, а в 1933 році провела у нас ціле літо. Потім — не знаю, коли і як, — опинилася у Дубні. У 1942 році я її відвідав на квартирі у цьому місті. Саме в той час проходив поголовний розстріл євреїв. Катерина Георгіївна казала, що не раз прокидається серед ночі від почуття приставленого до її голови пістолета. Вона, мабуть, знала про своє напівєврейське походження (про це ніхто з нею ніколи не говорив) і сподівалась від німців смерті.
У 1944 році, коли німці все населення вивезли з Дубна під час боїв за місто, Катерина Георгіївна знову опинилася у Радивилові, а відтак — у Хотині, де якийсь час жила у священика о. Дмитрія Лозов’юка. Після закінчення боїв на лінії між Радивиловом і Бродами Катерина Георгіївна знову повернулась у Радивилів, де нею заопікувалися баптисти-штундисти. Напередодні Великодніх свят у 1945 році я її відвідав проїздом із Хотина до Львова. Вона почувала себе хворою і лежала в ліжку. Від неї і її господині довідався, що два дні перед тим у селі Лідихів біля Почаєва було забито родичу С.С. Вікторовського і його дочки Раїси Стебельської. Коли ж у Великодній четвер вертався зі Львова і знову зайшов провідати Катерину Георгіївну (вона жила в будинку поруч з домом Говорова), її господиня сказала, що «бабушка померла». Десь вона там, бідна, і похована в Радивилові, на тій частині цвинтаря, де ховали своїх покійників штундисти. Так закінчилося це складне, наповнене працею і пошуками правди життя дуже нещасної людини. Вона була напівсліпа, а внаслідок перенесеної ще у молодості невдалої ортопедичної операції (її оперував знаменитий хірург Пирогов, а потім виявилося, що операція була взагалі не потрібною) одна її нога була скорочена на 2 і 1/2 см.
Ось скільки хрестів у моїй пам’яті ви захитали своїм листом. А я вже думав, що ні Отченаша, ні Катерини Георгіївни ніхто, крім мене, не пам’ятає. Ще могла її пам’ятати моя сестра, але вона після 8 років сталінських таборів і двох років заслання (мала строк 10 років) повернулась із Тайшету хворою і вже 10 років тому померла. Міг би пам’ятати мій друг дитинства, а потім протягом 5ти років товариш по класу у Дубенській гімназії Ігор Лозов’юк. Але він якраз на Різдвяні свята 1993 року помер…
28.12.94 р.
Дякую за лист, на який, вибачте за це, відповідаю лише сьогодні. Він надійшов, коли я був у Польщі — на Міжнародній конференції з середньовічної військової картографії у Торуні. Зробив там доповідь про план з королівської канцелярії XVII ст., який стосується Берестецької битви, і про його прив’язку до місцевості. Поляки, як завжди, оплатили мені кошти поїздки. Вони дуже цікавляться Берестецькою битвою і вже погоджуються з моєю концепцією про те, то це не була така велика перемога польської шляхти, бо більшість козацької армії вийшла з облоги, і вже через два з половиною місяці Хмельницький мав знову велике й добре озброєне військо.
На другий день після повернення з Польщі я захворів. Через те занедбав усі справи, а зокрема, мусив спішно кінчати дві статті до підручника для вищих шкіл «Нариси з археології українського козацтва». Ось і вийшла затримка з усіма справами.
Дякую за чергові подарунки — фотографію сім’ї Гончариків і тези доповідей конференції «Історичними шляхами Брідщини». Добре, що тези вийшли, хоч вражає непорядність окремих авторів…
*
Дорогий Федір Калиникович!
Дякую за лист від 21.VI. Дуже хотів би зустрітися з Оленою Гончарик і думаю, що вона непевне буде у Радивилові, зутрінеться з Вами і від Вас одержить мою адресу… Правда, я не знаю, чи буду у Львові в другій половині липня — Дубенський заповідник просив мене в липні приїхати для пошуків літописного Дубна. Відомо, що в літописах Дубно згадується у 1100 році, але не відомо досі, де воно було. Але, здається, заповідник хоче перенести ці роботи на початок серпня.
Я переживаю велике горе: 10 травня померла моя жінка. Досі не можу прийти до рівноваги, важко переношу свою втрату, працювати ще не можу. Вона походила з Дубна, і ми з IV кл. вчилися в одному класі, разом здавали матуру, разом поступали у Львівський університет, хоча і на різні факультети. Отже, 65 років знайомства і майже 56 років нашого супружого життя. Вона завжди була для мене вірним другом, надійним помічником у нашому нелегкому житті, мудрим порадником. Колись у Дубні Вона (Свєшніков писав про свою дружину з великої літери. — В.Я.) була першою ученицею на всю гімназію, потім, працюючи після війни у Львівському музеї, здобула там своєю працею, знаннями і здібностями солідний авторитет; була якийсь час завідуючою відділом, але з цієї посади її зняли як безпартійну. Коли вийшла на пенсію, стала жити моєю працею і її результатами. Створила мені в житті умови для наукової праці, вичитувала і коригувала мої статті і книжки.
Але 1-го лютого 1994 року, коли мене досить грубо вигнали з Інституту українознавства (директор сказав: «На оплату вашої півставки інститут грошей не має і через 3 дні вас звільняємо», а на моє запитання, чи я тепер можу в інституті не показуватись, відповів: «Так, так, з першого лютого», моя жінка так пережила цю форму звільнення, що три дні плакала. Казала: «Ото тобі подяка за життя, присвячене розвиткові української історичної науки» — і дістала інсульт. З лікарні вийшла через 5 тижнів, лікарі сподівалися смерті на 89 день. Але пам’ять повністю втратила, не пам’ятала, що має двох дітей і як їх звуть. Вдома хатню роботу виконувала нормально, а я постійно її доглядав майже півтора року. У Великодню ніч впала на підлогу, зламала собі шийку бедра і швидко почала втрачати свідомість. Очевидно, це був другий інсульт, який через 19 днів закінчився смертю. Хоч яка Вона була неповноцінна після першого інсульту, я б з радістю погодився доглядати її до кінця своїх днів, але Вона відійшла, не зачекавши на мене. Для мене це — велике горе. Я втратив дуже мені дорогу, любиму і найближчу особу…
З більш приємних новин можу Вам доповісти, що тижнів три тому поляки мене обрали членом (закордонним) Польської Академії наук, точніше Роізкіе] Акасіетіі ІІтіеіеіпозсі в Кракові, яка віджила після закінчення у Польщі комуністичного режиму. Це — велика честь, якої не заслужили багато польських учених. Вирішальну роль тут відіграли і мої праці з первісної археології, і дослідження місця Берестецької битви, і книжки про битву, і дослідження давньоруського Звенигорода. Слід відмітити об’єктивну позицію польських колег, адже своєю книжкою я розвінчав міф про величезну перемогу польської шляхти над українським народом під Берестечком, а дослідженням Звенигорода показав, що територія Звенигородського, а відтак Галицького князівства не належала до «гсігеппіе роізкісЬ 2Іет». Дирекція інституту українознавства у Львові мені відмовила у званні професора, а поляки зробили мене академіком. Бувають чудеса на світі. Шкода тільки, моя дружина не дожила до цього реваншу. Вона напевно дуже тішилась би. А я під впливом свого горя сприймаю успіх майже байдуже.
Бажаю Вам всього найкращого, перш за все здоров’я, і шлю щирий привіт.
ВАШ І. СВЄШНІКОВ. 10. 08. 1995р.
Це був останній лист ученого в Радивилів. Через кілька днів Ігоря Кириловича не стало.
Володимир ЯЩУК, журналіст.
козаками, виконуючи завдання Петра І, довелося втихомирювати заворушення на Правобережжі, викликані чварами серед польської шляхти. Квартирував із військом у Дубні. І вже тоді, очевидно, виношував плани зближення зі шведським королем Карлом ХІІ – той міг би стати союзником у прагненні Мазепи протистояти політиці Петра І в Україні.
1706 рік Іван Мазепа зустрічав у гостинному двоповерховому палаці Дольської.– його запросили бути хрещеним батьком онука Ганни. Бенкетували дві доби, майже безперестанку. При вишуканих напоях та наїдках добре точилася розмова, раз у раз зринала пісня. Мазепі приписують авторство кількох пісень. Людиною він був і справді поетичною, непересічною. Щедро підтримував будівництво та відновлення церков, був меценатом мистецтва. Чи ж не прояв це особливого складу вдачі: більш як у 60 літ закохатися в юну Мотрю Кочубей? Його листи до неї – то свідчення піднесеності, окриленості і смішної наївності водночас. Та Новорічні турботи 1706-го були далекі від ліризму. В одному з тестаментів зберігся запис, що після двох днів святкувань Мазепа з княгинею Дольською вирушили з Білої Криниці на Броди. Він позичив їй під заклад маєтку в Чорному Острові 10 тисяч дукатів. Важко сказати, навіщо. Принаймні не для розваг. Приятелювання з Ганною (ймовірно, попервах то було й щось більше) Мазепа, безумовно, використовував і з політичною метою – для з’ясування настроїв шведського двору та передумов угоди зі Швецією. Коли згодом Ганна недвозначно в листах натякнула про свої претензії на почуття Івана Мазепи, той поставився до цього показово легковажно. Утім, тут багато неясного. Адже одного разу після перебування з царевичем Олексієм у Жовкві гетьман попросив його їхати, а сам завернув до Кременця, на Білу Криницю. Затим княгиня надсилала листи Мазепі у Львів, Київ. Але той попросив Пилипа Орлика, аби склав чемну відповідь із проханням більше не писати. Що стало причиною охолодження в стосунках – вік Ганни (поза 50 літ), її переконання чи легковажність залицяльника, не довідався ніхто.
Класик єврейської літератури Шолом Алейхем (1859 – 1916), з повісті „Хлопчик Мотл” (1907): „…Пише нам наш родич Іойна-пекар. Він теж їде в Америку. Він уже на кордоні. Не на тому, де ми переправлялися. Наш кордон не годиться. Тут крадуть постелі, та зате не нападають у лісі з ножами, як напали на нас. Емігранти розповідають, що є кордони, на яких роздягають догола і відбирають усе, що заважає. Але не б’ють. Нас теж не били, але збиралися. Ми мало не померли від страху. На щастя, вистрілили з рушниці. Та я вже розповідав вам, як ми переправлялись через кордон. Ми вже давно забули про те. Не хочеться пам’ятати про такі речі. Правда¸ жінки і зараз ще розповідають про чудеса, які сталися з ними. Та їх перебивають чоловіки, тобто мій брат Еля і наш друг Піня, ы не дають їм розповідати. Піня каже, що він повинен написати про це в газетах. Він вже навіть почав писати нашу історію у віршах. Я вам, здається, вже розповідав, що Піня пише віршами. Вірші про кордон починаються так:
Василь Васильович Шульгін (1878 – 1976), російський політичний діяч, монархіст, із книги „Роки”, про 1914-й рік: „Я відправився з Києва на фронт, бо був зарахований у чині прапорщика в 166-й Рівненський піхотний полк. У Радзивилові, на той час містечку з митницею, Волинської губернії Кременецького повіту, біля австрійського кордону, була кінцева станція. Там я найняв бричку їхати в Броди. На півдорозі пересік кордон, обігнав сотню козаків, що їхали кроком. Від нудьги, напевно, вони співали. Ох, як співали! Можливо, серед них були й ті, що через декілька років здобули собі світову славу як співаки в усіх „європах і америках”. Через годину, зробивши дванадцят верст, я приїхав у Броди, австрійське містечко біля російського кордону. Перше враження було гнітючим. Будинків не було – дерев’яні стіни згоріли. Високо стриміли до неба камінні димарі, а залізні дахи сповзли з них донизу і лежали біля їх ніг зморщеними, чорними грибами. Казали, що спалили їх козаки. Як? Ось ті самі козаки, що так солодко співали на австрійському кордоні?”
З Ігорем Кириловичем Свєшніковим я зустрічався в селі Пляшевій на Рівненщині кілька разів. Улітку 1984 року вперше брав у нього інтерв’ю для газети, затим надіслав текст до Львова для візування. У листі він зазначав:
Я раз у раз при зустрічах розпитував І. Свєшнікова про розкопки, але іноді ми просто розмовляв на краєзнавчі теми. Здебільшого про Радивилів і Хотин далекої пори його дитинства. В останні роки свого життя він часто повертався подумки в ті дорогі йому місця. Це підтверджують і листи до радивилівського краєзнавця Федора Бортника, якому тоді було вже поза вісімдесят. Деякі з цих листів я опублікував у своїй краєзнавчій книжці «Радивилів» (Рівне, «Волинські обереги», 2004), нині в більш повному вигляді подаю нижче, з несуттєвими скороченнями.
сім’єю у глухе містечко на Волині Радзивилів…».
продовжила розповідь Т.П.Козланюк. — Це перш за все Костянтин Білинський-Почаєвець — повітовий керівник Міжнародної організації допомоги революціонерам (МОДР)… Це Микола Семенович Почаєвець, який у повоєнні роки працював у Червоноармійську головою міськради… Це Петро Васильович Гревцов, який у 30-і роки був залізничником і жив у сусідстві з нами. Його сім’я підтримувала стосунки з батьком і матір’ю до останніх їх днів… Часто зустрічався з батьком фельдшер латиш Ернест Оссас. Любив Петро Степанович працювати в бібліотеці Івана Гончарика, який жив на околиці Радивилова — в напрямі на Крупець. Певний вплив на батьків світогляд мали розповіді польського залізничника Тадеуша Блажевича, який в’їдливо глузував над місцевими осадниками-шовіністами, розповідаючи 
смішні бувальщини про їхні повадки.
Петро Васильович пригадав, що фотографувався з письменником на згадку. Кинулись до сімейних альбомів. І справді: тут чекав приємний сюрприз. На одному зі знімків Петро Степанович Козланюк із дружиною Оленою Олексіївною стоять на порозі дому №42 (потім будинок №54) поряд із своїми радивилівськими приятелями Зінаїдою Іванівною та Петром Васильовичем Гревцовими і їхньою дочкою Ларисою. На другому знімку П.С.Козланюк — перед дерев’яною помпою, яка тільки й лишилася від того обійстя, де він жив. Знімки були опубліковані в радивилівській газеті «Прапор перемоги» за 23 серпня 1986 року.
З Олександром Сергійовичем вони потоваришували ще в петербурзькі ліцейні роки Пушкіна – у 1817-му, коли в Царському Селі стояв лейб-гвардії гусарський полк. І хоча Петро був на шість років старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, він утаємничено розповідав безліч подробиць про двірцевий переворот 1801 року. Одна з нічних розмов про останній день і трагічну ніч у житті “увінчаного лиходія” Павла І настільки схвилювала Пушкіна, що згодом спонукала написати оду “Вольність”. Поет то поривався до вищого світу, то поринав у шумні гуляння. А в цьому останньому відчайдушні гусари Каверін, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводіяками.