Тарас Шевченко на Волині у 1846 році

На Рівненщині в кожному місті і в багатьох селищах та селах побачишпам’ятники Тарасу Шевченку, причому є серед них і досить колоритні у скульптурному відношенні. Наприклад, запам’ятовується своєю виразністю пам’ятник у Дубні — мабуть, тому, що постав тут Тарас в оточенні кобзаря і хлопчика, постав саме таким, молодим і повним сил, бувши яким він мандрував нашим краєм у двадцятих числах жовтня 1846 року.

 

Коли їхати з Дубна в Радивилів, то біля села Підлужжя не може не

привернути уваги ще один пам’ятник Т.Шевченку — існує переказ, що

саме тут поет зупинявся попити джерельної води, послухати розповіді

селян.

 

Утім, не в одному з тутешніх сіл вам розкажуть, як заходив у

селянські домівки Тарас, цікавався життям простих людей, записував

народні пісні й легенди. У селі Пустоіванному більше десятка років підряд

починалися в березні обласні Шевченківські дні, організовувані

облуправлінням культури та обласною організацією Національної спілки

письменників України. І щоразу приходили артисти й літератори до

«Тарасової криниці» — облаштованого джерела при річці Пляшівці, де

також, як вважається, зупинявся попити джерельної води 32-річний

поет. На жаль, нині стара кринична надбудова над джерелом

зруйнувалася, а про нову подбати нікому.

 

Колись доводилося читати, як один романтичний учитель писав у газеті

про проїзд Т.Шевченка й через Радивилів та про ті враження, які він

буцімто саме тут міг закарбувати в душі.

 

Між тим, крім домислів та здогадів, є факти. І вони переконують в

одному: наш древній волинський край справді має підстави пишатися,

що його простори оглядав, черпаючи натхнення, Тарас Шевченко. І було

це майже 170 років тому. Ну, а чи побував Тарас у тому чи іншому

населеному пункті, мабуть, не так вже й важливо для

літературознавців, а якщо важливо для місцевих жителів — нехай

живуть зі своїми легендами, нехай спонукають вони їх читати й

ушановувати Козбаря не тільки в роковини його народження.

 

Здобувши художню освіту в Петербурзькій академії мистецтв, Тарас

Григорович, що називається, дістав право заробляти на хліб

малярством. То вже під кінець недовгого життя він отримає визнання

професіоналів, і його навіть увінчають званням академіка з гравюри.

А починати в образотворчому мистецтві, якщо не брати до уваги перших

успішних вправ петербузького періоду, довелося із речей доволі

простих — замальовування пам’яток старовини та запису зразків усної

народної творчості — на замовлення Київської археографічної комісії.

Тепер із великим обсягом завдань, які отримав Т.Шевченко, можна було

б, маючи добрий цифровий фотоапарат та диктофон, справитися за

лічені дні. А під середину позаминулого віку художник мусив

потратити місяці.

 

Серед інших було й завдання поїхати на Західну Україну, замалювати

види Почаївської лаври.

 

Кам’янець-Подільський, звідти — до Житомира, тогочасного

губернського центру Волині. Транспортом слугували в основному

поштові карети. Оскільки Тарас отримав завдання замальовувати

старовину, то принаймні навіть якщо не було змоги зупитися та

оглянути старі мури фортець і замків чи древні церкви, він неодмінно

звертав на них увагу. То були враження, які не виміряєш написаними

віршами чи намальваними картинами, вони відкладалися «на потім» і з

роками оживали в художніх образах козацької минувшини, в

розмірковуваннях митця про колишню славу й неславу України.

 

У Корці він бачив величні руїни середньовічного замку князів

Корецьких. В Острозі неможливо було проїхати, не попросивши візника

зупинитися біля древніх мурів замку князів Острозьких на Замковій

горі. Певна річ, Шевченко й раніше багато знав про це місто, його

старокнижників і першодрукарів, про гетьманів Северина Наливайка та

Петра Сагайдачного, які тут навчалися і формувалися як особистості.

А тут така нагода все побачити на власні очі, оглянути ті видатні

місця, про які, очевидно, розповідав йому Микола Костомаров, добрий

приятель, історик, письменник, котрий мандрував цим маршрутом зо два

роки перед тим. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»

Т.Шевченко писав: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь

живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда

великолепных, как в Остроге или Корце. В Корце даже церковь,

хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама

собою в развалину превратилась. Что же нам говорят? О чем

свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и

рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и

Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках и

роскошных палатах».

 

Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях

стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району, колишній

Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела.

Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час

мандрівки, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело,

яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює

християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла

каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.

 

Дубно, повітовий центр. Річка Іква. Замок князів Острозьких —

Любомирських, овіяні переказами монастирі і церкви. Шевченко знав

про місто з «Тараса Бульби» Миколи Гоголя. Збагачений живими

враженням, родові корені свого героя з поеми «Варнак» вирішив поет

означити в тутешніх місцях:

 

Води чимало

Із Ікви в море утекло…

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

 

Неподалік Дубна, на хуторі в діброві, лікувався Кирило, герой

повісті «Варнак». У своєму оповіданні «Річка з історії»,

опублікованому в книзі «Радивилів» (Рівне, 2004), я зобразив ситуацію так, що

йдеться про враження, отримані письменником під час перебування в

селі Пустоіванному. У просіці на обрії Кирило бачив відроги

Карпатських гір. З його ж оповіді: «Час від часу навідував мене

Прохір Кичатий… він мало було не потрапив у руки поліції в

Кременці… …Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися

просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській…» А свій

шлях варнак позначає так: «Із Кременця пішов я через село Верби в

Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець і на Новоград-Волинський».

 

Звісно, і Кременець, і Верба, і Почаїв, і інші міста згадані

неспроста — їх оглядав Тарас Григорович. У Почаєві, згідно з

отриманим завданням, він залишився на кілька днів: майстерно

намалював чотири кольорові акварелі з видами лари, які публікуються

у виданнях мистецької спадщини Шевченка, збереглися й начерки чорним

олівцем, що свідчать про неабияку ретельність молодого художника.

Його акварелі — світлі, сонячні, а це вказує не тільки на особливе

ставлення до християнської святині, а й на те, що в кінці жовтня

1846 року в Почаєві була гарна, не затьмарена дощами й туманами

погода. Отож будівлі й хрести на малюнках відкидають тінь, на одному

з них (вид з тераси лаври) удалині видніється контур Підкамінської

гори (тоді це була вже територія Австро-Угорщини).

 

А тепер — про вірш «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле»,

присвячений Берестецькій битві 1651 року. Написаний він на далекому

Кос-Аралі у 1848 році, до речі, як і повість «Варнак», але

складається враження — не за вичитаним із книг, а з побаченого і

відчутого, передуманого. Тому так виразно звучить метафорична

відповідь почорнілого од крові поля: «Круг містечка Берестечка на

чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили…» «Чотири

милі» — цього в книжках неможливо було знайти, це необхідно було

побачити, оглядаючи знані місця. Тому й вірш вийшов хоч короткий,

але ємкий за змістом, з високим накалом пристрасті.

 

Між іншим, серед недатованих малюнків Шевченка, що їх спеціалісти

відносять до періоду його волинської мандрівки, є пейзажна

замальовка з краєвидом, який дуже нагадує надстирянський (біля села

Пляшевої): з одного боку — ліс на пагорбі, з другого – річка (Стир?). Адже

ніхто не заперечить: малюнки з видами Почаївської лаври збереглися

лише тому, що становили собою частину робочого завдання художника і

були передані Археографічній комісії. Напевно ж малював він і інші

пам’ятки, храми, замальовував краєвиди, але все те не збереглося.

 

Як зазначав рівенський літературознавець Ярослав Поліщук, говорячи

про літературні шевченківські твори з волинським «акцентом»,

«проникливий аналітичний погляд на минувшину рідного народу

поєднуєтьтя тут із живим, людяним відчуттям історії, в якому чуємо і

співчуття, і співстраждання, і благородний гнів. Такі глибокі й

переконливі роздуми могли народитися лише у великого

художника-мислителя. …Один із найбільших уроків

волинсько-подільської мандрівки для самого Шевченка: вона дала йому

змогу відчути як єдиний організм усю Україну, дала моральне право

виступати від імені всієї своєї знедоленої Батьківщини».

 

Напевно, повертався Шевченко тим же шляхом — через Вербу, Дубно,

Остріг, Корець, хоча існують припущення, що на запрошення знайомих

їздив аж під Ковель. На зворотному шляху доводилося квапитися —

сонячні дні змінювалися негодою, дороги ставали важкопрохідними для

перепряжних коней.

 

Шевченко пізнав звичаї, побут волинян. Враження загалом були

гнітючі. «Каторга кращою була б для них, — писав про волинських

селян двома роками раніше Микола Костомаров. — Ставлення до них

таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом

друга людства». У дорожньому записнику, в якому поет і художник

Тарас Шевченко робив начерки олівцем, зберігся лаконічний запис:

«Всюди їздив — і всюди плакав».

 

Володимир ЯЩУК.

м. Радивилів на Рівненщині.