Михайло Кутузов. Радивилів, Броди. 1805 — 1806 роки

Володимир ЯЩУК

У романі «Війна і мир» Льва Толстого читаємо: «Незабаром після вечора Анни Павлівни Анна Михайлівна повернулася до Москви, просто до своїх багатьох родичів Ростових, у яких вона перебувала в Москві і в яких із дитинства виховувався і роками жив її улюблений Боренька, щойно призначений в армійські й зразу ж переведений у гвардійські прапорщики. Гвардія вже вийшла з Петербурга 10-го серпня, і син, який залишився для обмундирування у Москві, повинен був наздогнати її дорогою в Радзивилів». Йдеться про 1805 рік.

Армія в 50 тисяч чоловік рухалася виступити в союзі з Австрією проти Наполеона. Командувати  Олександр І призначив найбільш досвідченого генерала Михайла Голенищева-Кутузова, який тоді вже перебував у відставці і проживав у своєму родинному селі.

Але наказ є наказ – і генерал вирушив навздогін війську, яке встигло підійти до державного кордону в Радивилові (колишня назва Радзивилів) і готувалось рухатися далі. За планом союзного командування, Подільська армія поділялася на 6 колон, які повинні були, прибувши до Радзивилова, виступати на Броди через кожних два дні.

12 серпня 1805 року перша колона російських військ під командуванням генерал-майора П. Багратіона прибула в Радивилів. Того ж дня видано наказ, згідно з яким гусари і єгері повинні були розташовуватись по квартирах міста та ближніх сіл, піхоті ж слід було займати решту будинків, а якщо б їх не вистачило, – розбивати табори поблизу дороги.

Опівдні наступного   дня передова колона на чолі з Багратіоном виpyшил з Радивилова до Бродів. Про настрої військ розповів у своїх нотатках офі­цер Федір Глинка, майбутній письменник. Із запису, зробленого в Крупці 15 серпня 1805 року: «Сього дня прийшли ми в Крупчиці, містечко, пожалуване разом із багатьма іншими маєтками блаженної пам’яті імператрицею Єкатериною ІІ. Ти знаєш, друже, прив’язаність росіян до своєї батьківщини, і тому можеш судити, з яким почуттям ступали вони за межі своєї імперії. В усіх полках співали пісень, але вони були протяглі й тужливі, здавалося, що в них виливався сердечний смуток героїв: це остання данина батьківському краю. Незабаром запалають вони духом мужності, і томні, прощальні пісні заміняться радісними покликами перемоги. Істинний герой відзначається простотою вдачі і ніжністю почуттів у мирний час, мужністю і хоробрістю в боротьбі і полум’яною любов’ю до вітчизни. Росіяни містять у собі всі ті якості. Ми йдемо на допомогу до австрійців (…) Туди стогони пригноблених народів закликають захисників. Чути, що генерал Голенищев-Кутузов буде начальствувати над нашою армією» (“Письма русского офицера…”).

Щоб  піднести  бойовий дух воїнства, за розпорядженням   австрійського ці­саря на першому ж прива­лі, в Бродах,  російським солдатам видавали «по чарці вина і горнятку круп». Тут же зачитувалася  обіцянка російського царя видавати   щоденно   порцію м’яса і виплачувати 2 копій­ки на крупи.

Передові полки вже перейшли російсько-австрійський   кордон, а 60-річний генерал Кутузов ще перебував у дорозі. Лише 31 серпня 1805 року, тобто через півмісяця після запису Глинки про початок походу за кордон, він прибув у Радивилів. У листі до своєї дружини Михайло Кутузов писав: «На­силу, друже мій, доїхав сьогодні тільки   до кордону. Препогана дорога була від самого Петербурга…  Сьогодні в ніч пускаюсь у дорогу за кордон і скоро надіюсь   наздогнати  війська» («Русская старина»,  1871, т. ІІІ, c. 54).

Однак обставини змусили генерала затриматися у Радивилові. Лиш наступного дня, віддавши розпорядження військам,  які ще зосереджувалися біля кордону, він вирушає на Львів і далі територією тодішньої Австрії.

У битві з Наполеоном Кутузову доводилося діяти за несприятливих умов. Олександр І, малообізнаний у військових справах, постійно втручався у керівництво операціями. До того ж російський командуючий підпорядковувався австрійсь­кому штабу, який не відзначався стратегічним мисленням.

Восени 1805 року біля австрійського містечка Аустерліц союзники зазнали поразки. Кутузову дивом вдалося врятувати свою армію від розгрому і від­вести її до кордону.  Як вказує енциклопедія Блокгауза і Єфрона, Олександр І наказав розташовувати війська в околицях Радивилова, а Кутузову велів знаходитись неподалік від кордону.

За даними архівів, які оприлюднив історик Дмитро Чобіт, Кутузов 14 січня 1806 року прибув у Броди. 19 січня він пише генералу Міхельсону, що найближчим часом переїде в Дубно. «Там поміс­тити повинен всю гауптквартиру, якій у Радзивилові залишатися неможливо». Причина? Ось вона: «…помістити всю гаунтквартиру в Радзивилові, якщо б я хотів і бажав, то по тісноті його ніяким  чином цього зробити неможливо».

20 січня 1806 року Kyтузов був ще у Бродах, а 22 січня – в Радивилові. Цього дня він віддає кілька розпоряджень і наказів по армії, зокрема, щодо забезпечення солдатів обмундируванням, харчами і грішми. А вже 23 січня залишає Радивилів і їде в Дубно, щоб саме там розмістити штаб.

Відтоді минуло понад 200 років. Про перебування Михайла Іларіоновича Кутузова в нашому краї нагадує його бюст біля педагогічного коледжу в Бродах.