З творчістю Уласа Самчука я познайомився ще в радянські часи: то була його публіцистика в газеті «Волинь», яка в роки війни видавалася в Рівному. Справа в тому, що моїм завданням, отриманим від тодішнього редактора, багатолітнього члена бюро райкому партії і неабиякого консерватора, було написати на основі статей цього часопису, який зберігався в Рівненському обласному державному архіві, щось «антинаціоналістичне» – набирав сили Рух, і таким чином влада намагалася вишукати способи його компрометації. Пристрасні роздуми Самчука неабияк мене зацікавили, я не побачив у них нічого кепського, мало того, талановитість стилю просто вражала, тому завдання я не виконав, звісно, наразившись на чималі неприємності. «Не напишу», – вперся я, відкидаючи розгнуздані вимоги-насідання керівника підготувати статтю за його більш ніж сумнівним планом.
Від часу роботи в архіві виникло бажання більше довідатися про творчість Уласа Самчука, прочитати його романи.
«Марія», «Чого не гоїть огонь», а потім і епопея «Волинь» потрясли своєю художньою правдою. Уже в роки незалежності України побував у Дермані (Здолбунівського району), селі, де народився майбутній прозаїк, сподобався його музей у місцевій школі, а розповіді вчителів та учнів про прототипів літературних героїв письменника зміцнили в думці: Самчук – дійсно великий знавець людської психології, майстер слова, повага наших сучасників до нього – не данина моді на колись заборонене, а щирий вияв визнання.
Тим приємніше було знайти в його публіцистичній книзі «На білому коні», яка на початку 90-х друкувалася в журналі «Дзвін», згадки про Радивилів, Батьків. Улас Самчук бував тут, мав у місті приятелів і добрих знайомих, яких згодом згадував у своїх записах, – Сергія Снігура, Євгенію і Надію Шудраківних, Віру Тимофієву, Дмитра Суханова, Марка Маркопольського, Володимира і Юлію Гакенів (у двох останніх гостював у Батькові)… З 1921 року навчаючись в Українській приватній гімназії імені Івана Стешенка в Кременці, Улас якраз і приїздив у Радивилів. До речі, мені випало познайомитися і поспілкуватися з двома колишніми радивилівськими приятелями Самчука – Дмитром Сухановим, який у молоді роки навіть входив до літературної організації західноукраїнських письменників «Горно», і Марком Маркопольським, якого по війні доля закинула в Польщу (він жив у місті Елк).
Після арешту поляками за нібито націоналістичну діяльність і після ув’язнення забирають Уласа Самчука на службу в армію. Але він обирає іншу життєву дорогу, повну знегод і несподіванок, – утікає за кордон.
Як член однієї з груп, керованої поетом Олегом Ольжичем, уже доволі знаний і популярний в українській еміграції письменник Самчук лише в 1941 році повертається в Україну. Їде через Радивилів. Процитую запис із книги «На білому коні» (було 6 серпня): «І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як багато тут знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують “нашу славу”. Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу під осінь, якогось там десятисотенного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та «запорожців»…»
А далі: «»І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і… «ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»
Той став і тепер такий же поетичний, правда, вже без млина. Кілька років тому мені показали недалеко від водойми, за конторою колишнього колгоспу, старий занедбаний дім, у якому й жили Гакени. І виразно постала постать юного гостя Уласа Самчука. Напевно, не оминув нагоди оглянути розташований метрів за сто старий цвинтар, що починався за дорогою в Батьків, відгалуженою від тракту з Радивилова на Почаїв, і тягнувся вздовж високого берега. В той приїзд ще свіжою була пам’ять про спалення тут у 1920 році більшовиками церкви, про бої біля села в трохи раніші роки, ймовірно – в 1918-му, про що нагадувала братська могила вояків Української Народної Республіки. Зберігали сліди родинного пошанування і впорядкованість сьогодні вже зовсім забуті могили священика Петра Зілітинкевича (29.06.1831- 6.01.1899), колишнього власника Батькова Петра Жемчужникова (помер 17.09.1888), поміщика Андрія Чуя (+10.07.1899). Можливо, кременецькі гімназисти побували на богослужінні протоієрея Іоана Капустинського в тимчасово пристосованому під церкву будиночку.
Між іншим, на цьому ж старому цвинтарі упокоївся батько Антона, Володимира і Юлі – Владислав Гакен (1799 – 1941), власник млина і ставу.
Приїхавши в Рівне в 1941 році, Самчук стає редактором газети «Волинь», сподіваючись, що німецька влада дасть можливість легально відстоювати українські інтереси. Є в публікаціях і згадки про Радивилів та прилеглі села, наприклад, про Хотин з його просвітницькими традиціями і хором під керуванням Ліборського.
Ілюзії розвіялися доволі швидко. У листопаді 1943 року письменник покидає Рівне. Більшу частину свого життя він прожив у Канаді, де й скінчив свій вік 1987 року, лише трохи не доживши до утвердження незалежності України й приходу того часу, коли його книги видаватимуться великими тиражами на рідній землі.
Крім епопеї “Волинь” і вже названих у цій статті книг, перу Уласа Самчука належать також роман-трилогія “Ост”, автобіографічний роман у 2 томах “Юність Василя Шеремети”, публіцистична книга “На коні вороному” тощо.
Голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України Лідія Рибенко, побувавши в Радивилові на зустрічі з читачами 3 березня 2011 року, подарувала мені чергову антологію «Літературна Рівненщина», а в ній є дуже показовий її вірш про Уласа Самчука. Ним і закінчу цю краєзнавчу замітку:
УЛАСОВІ САМЧУКУ
Не так вже їх багато на Земні –
тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
метеоритним спалахом в імлі…
Яке блаженство і який то біль –
людської пристрасті терпке причастя…
Але чи є, скажіть, великим щастям
творить шедеври у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
у троннім залі — урочисті речі,
та не тобі. У тебе — хрест предтечі
лауреатів вільної землі.
Володимир ЯЩУК.
Миколі II судилося стати останнім російським царем. Навіть відречення від престолу не зберегло життя ні йому, ні його родині – більшовики були нещадними до своїх «класових ворогів».