Улас Самчук: яскравий спогад — Радивилів

З творчістю Уласа Самчука я познайомився ще в радянські часи: то була його публіцистика в газеті «Волинь», яка в роки війни видавалася в Рівному. Справа в тому, що моїм завданням, отриманим від тодішнього редактора, багатолітнього члена бюро райкому партії і неабиякого консерватора, було написати на основі статей цього часопису, який зберігався в Рівненському обласному державному архіві, щось «антинаціоналістичне» – набирав сили Рух, і таким чином влада намагалася вишукати способи його компрометації. Пристрасні роздуми Самчука неабияк мене зацікавили, я не побачив у них нічого кепського, мало того, талановитість стилю просто вражала, тому завдання я не виконав, звісно, наразившись на чималі неприємності. «Не напишу», – вперся я, відкидаючи розгнуздані вимоги-насідання керівника підготувати статтю за його більш ніж сумнівним планом.

Від часу роботи в архіві виникло бажання більше довідатися про творчість Уласа Самчука, прочитати його романи.

«Марія», «Чого не гоїть огонь», а потім і епопея «Волинь» потрясли своєю художньою правдою. Уже в роки незалежності України побував у Дермані (Здолбунівського району), селі, де народився майбутній прозаїк, сподобався його музей у місцевій школі, а розповіді вчителів та учнів про прототипів літературних героїв письменника зміцнили в думці: Самчук – дійсно великий знавець людської психології, майстер слова, повага наших сучасників до нього – не данина моді на колись заборонене, а щирий вияв визнання.

Тим приємніше було знайти в його публіцистичній книзі «На білому коні», яка на початку 90-х друкувалася в журналі «Дзвін», згадки про Радивилів, Батьків. Улас Самчук бував тут, мав у місті приятелів і добрих знайомих, яких згодом згадував у своїх записах, – Сергія Снігура, Євгенію і Надію Шудраківних, Віру Тимофієву, Дмитра Суханова, Марка Маркопольського, Володимира і Юлію Гакенів (у двох останніх гостював у Батькові)… З 1921 року навчаючись в Українській приватній гімназії імені Івана Стешенка в Кременці, Улас якраз і приїздив у Радивилів. До речі, мені випало познайомитися і поспілкуватися з двома колишніми радивилівськими приятелями Самчука – Дмитром Сухановим, який у молоді роки навіть входив до літературної організації західноукраїнських письменників «Горно», і Марком Маркопольським, якого по війні доля закинула в Польщу (він жив у місті Елк).

Після арешту поляками за нібито націоналістичну діяльність і після ув’язнення забирають Уласа Самчука на службу в армію. Але він обирає іншу життєву дорогу, повну знегод і несподіванок, – утікає за кордон.

Як член однієї з груп, керованої поетом Олегом Ольжичем, уже доволі знаний і популярний в українській еміграції письменник Самчук лише в 1941 році повертається в Україну. Їде через Радивилів. Процитую запис із книги «На білому коні» (було 6 серпня): «І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як багато тут знаків доби: і прапори, і  тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують “нашу славу”. Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу під осінь, якогось там десятисотенного року пожи­нав лаври слави на   чолі танцювальної   групи без­смертних Авраменкових го­паків та «запорожців»…»

А далі: «»І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і… «ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»

Той став і тепер такий же поетичний, правда, вже без млина. Кілька років тому мені показали недалеко від водойми, за конторою колишнього колгоспу, старий занедбаний дім, у якому й жили Гакени. І виразно постала постать юного гостя Уласа Самчука. Напевно, не оминув нагоди оглянути розташований метрів за сто старий цвинтар, що починався за дорогою в Батьків, відгалуженою від тракту з Радивилова на Почаїв, і тягнувся вздовж високого берега. В той приїзд ще свіжою була пам’ять про спалення тут у 1920 році більшовиками церкви, про бої біля села в трохи раніші роки, ймовірно – в 1918-му, про що нагадувала братська могила вояків Української Народної Республіки. Зберігали сліди родинного пошанування і впорядкованість сьогодні вже зовсім забуті могили священика Петра Зілітинкевича (29.06.1831- 6.01.1899), колишнього власника Батькова Петра Жемчужникова (помер 17.09.1888), поміщика Андрія Чуя (+10.07.1899). Можливо, кременецькі гімназисти побували на богослужінні протоієрея Іоана Капустинського в тимчасово пристосованому під церкву будиночку.

Між іншим, на цьому ж старому цвинтарі упокоївся батько Антона, Володимира і Юлі – Владислав Гакен (1799 – 1941), власник млина і ставу.

Приїхавши в Рівне в 1941 році, Самчук стає редактором газети «Волинь», сподіваючись, що німецька влада дасть можливість легально відстоювати українські інтереси. Є в публікаціях і згадки про Радивилів та прилеглі села, наприклад, про Хотин з його просвітницькими традиціями і хором під керуванням Ліборського.

Ілюзії розвіялися доволі швидко. У листопаді 1943 року письменник покидає Рівне. Більшу частину свого життя він прожив у Канаді, де й скінчив свій вік 1987 року, лише трохи не доживши до утвердження незалежності України й приходу того часу, коли його книги видаватимуться великими тиражами на рідній землі.

Крім епопеї “Волинь” і вже названих у цій статті книг, перу Уласа Самчука належать також роман-трилогія “Ост”, автобіографічний роман у 2 томах “Юність Василя Шеремети”, публіцистична книга “На коні вороному” тощо.

Голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України Лідія Рибенко, побувавши в Радивилові на зустрічі з читачами 3 березня 2011 року, подарувала мені чергову антологію «Літературна Рівненщина», а в ній є дуже показовий її вірш про Уласа Самчука. Ним і закінчу цю краєзнавчу замітку:

 

УЛАСОВІ  САМЧУКУ

Не так вже їх багато на Земні –

тих іскор Божих творчого горіння.

Сяйне одна чи дві на покоління

метеоритним спалахом в імлі…

Яке блаженство і який то біль –

людської пристрасті терпке причастя…

Але чи є, скажіть, великим щастям

творить шедеври у краю рабів?

Віншують нобелістів королі,

у троннім залі — урочисті речі,

та не тобі. У тебе — хрест предтечі

лауреатів вільної землі.

 


Володимир ЯЩУК.

 

 

 

Російський імператор Микола II про перебування на Волині і в Галичині

Миколі II судилося стати останнім російським царем. Навіть відречення від престолу не зберегло життя ні йому, ні його родині – більшовики були нещадними до своїх «класових ворогів».

У сьогоднішній Росії – з огляду на мученицьку смерть імператора в 1918 році –ідеалізують його, у 2000 році Російська Православна Церква зарахувала його до лику святих. А між тим був він далеко не безгрі­шний, а щодо Малоросії навіть до­сить часто й вельми упереджений, свавільний.

Багато чого до характе­ристики Миколи II дають його щоденники, які він вів упродовж багатьох років. Вони засвідчують людину нег­либокого мислення, не схильну до «краснописання». Коротенькі за­писи, часто про малозначуще, а ось те, що мало б викликати якісь емоції і вилитися на папері більш просторими зауваженнями, очеви­дно, залишило царя незворушним. І все ж нотатки цікаві для нас при­наймні тим, що дають уявлення про зв’язки самодержця з нашим краєм, про його перебування на Волині в різні часи, зокрема й у Бродах та проїздом у Радивилові. Отже, кілька щоденникових цитат.

1904.

16-го вересня. Четвер.

Уночі було холодно і тому добре спав. День стояв дивовижний, яс­ний. Ранком у Барановичах і ввечері в Рівне були депутації. Читав цілий день; ухитрився на ходу написати душці Алікс. Їхали по Поліссі, усе гарні ліси й болота. Сухомлинов і Клейгельс супроводжували якийсь час і обідали з нами.

1907.

12-го травня. Субота.

Гарна погода. Недовго погуляв. Мав дві доповіді. Снідали: дядько Володимир і Нірод.

Прийняли велику депутацію селян Волинської губернії і Почаївськ. посаду. Оглянув арсенал у па­рку.

Покатався в байдарці. Прийняв Лангофа о 6 г. Читав. Обідав Нірод. Слухали німецький співочий хор.

1913.

17-го лютого. Неділя. Мороз уночі досяг 15и, удень було менше. Об 11 год. поїхав у ма­неж на церковний парад 1-му Кадетському корпусу. Залишився дуже задоволений. Повернувся додому до 12 год. і поснідав, а потім поїхав у палац до обіду кадетів. Близько 2 год. до нас була принесена хресним ходом ікона Почаївської Божої Ма­тері в похідну церкву. Після молебню вона була віднесена в полковий собор.

Зробив велику прогулянку. Після чаю подивився на кінематограф для Олексія і його товаришів. Читав до 8 години. О 9 год. поїхав з Ольгою, Тетяною й Іоанном у ратушу на благодійн. спектакль, добре зіграний.

30-го березня. Субота.

Погуляв 10 хв. Був дуже зай­нятий до 1 1/4.

Снідали: Ольга, Митя, які вер­нулися з похорону в Греції, і Мордвинов. Прийняв ще о 2 1/2 депута­цію з Волині.

Погуляв з Ольгою і дітьми, поп­рацював з ними на льоду. Йшов дощ, часом і сніг, іноді виглядало сонце… Читав і пограв у більярд.

1915.

9-го квітня. Четвер.

Знаменний для мене день при­їзду в Галичину! О 10 год. прибув на ст. Броди. Зараз же пішов у ва­гон Ніколаші, де вислухав доповідь штабу і потім полк. Мосягіна, що описали наступ нашої 3-ї армії від кордону до Львова. Скінчив папери і лист Алікс. У вагонах робилося жа­рко. Снідали о 12 год. і потім виїхав у моторі з Ніколашею і Янушкевичем. Чимдалі місцевість ставала гарнішою. Вид селищ і жителів си­льно нагадував Малоросію. Тільки пилюка була нестерпна. Зупинявся кілька разів на місці боїв у серпні місяці; бачив поблизу дороги брат­ські могили наших скромних героїв.

Сонце пекло, як улітку.

О 4 1/2 на спуску з гори був зус­трінутий гр. Бобринським і потім в’їхав у міс. Львів. По вулицях стояло багато військ рядами й народу. Біля величезного манежу, перетво­реного на церкву, стояла варта від 23-го марш. батальйону. Після мо­лебню, відслуженого архієп. Євлогієм, відвідав лазарет Ольги, де ба­чив і Ксенію. Близько 6 1/2 прибув у палац намісника… Місто справляє дуже гарне враження, нагадує в не­великому вигляді Варшаву, але з російським населенням на вулицях. Вийшов на балкон до селян, що пришли з околиць. Після обіду приз­начив Бобринского генерал-ад’ю­тантом.

1-го квітня. Субота.

Встав о 8 1/4 і після чаю вислу­хав доповідь у себе. 010 год. виїхав із Ніколашею по укріпленнях Пере­мишля спершу на Східний фронт (Седліська група), потім на Півде­нний. Проїхав по відмінній фортечній дорозі повз форти, укріплення, ба­тареї й редути і дивувався величе­зній кількості озброєнь і всяких бо­йових припасів. Повернувся в наш будинок о 12 1/4 і поїхав у гарнізо­нні збори. Після сніданку о 1.30 виї­хав у Львів на моторі через Радьмно і Яворів знову по місцях боїв. Прибув у Львів о 5 год. і проїхав через усе місто до гори, на котр. уві­йшов пішки. Гарний вид на всі око­лиці. Спинився в будинку генерал-губернатора. Ксенія й Ольга поси­діли зі мною й обідали. 0 9 1/4 виї­хав на станцію, тепло проведений населенням. 0 9 1/2 виїхав назад і о 12 1/2 прибув у Броди і пересів у свій потяг. На шляху добре закусив із усіма, хто їхали зі мною.

2-го квітня. Неділя.

Спав довго і добре; устав о 9 го­дині. Об 11 год. пішов у потяг до Ніколаші на доповідь. Походив на станції (Дубно? – В.Я.), погода була дивовижна. Снідали о 12 1/2. Поп­рощався з Ніколашею і всіма і виї­хав о 2 годині. У Здолбунові бачив ешелон одужалих і багато дітей зі шкіл. Зі ст. Шепетівка звернув на Проскурівску залізн. і о 9 годині зупинився на ст. Красилів на ніч.

16-го липня. Субота.

Усього за бої з 3-го по 15-е ли­пня армією ген. Сахарова узято 940 офіцерів, 39 152 ниж. чин., 49 гар­мат, з них 17 важких, 100 кулеметів, 39 міно- і бомбометів і багато іншого майна. Гвардія вчора почала атаку на Ковельському напрямку і прорвала розташування супроти­вника. Удень спустилися по ріці (Дніпрі в Києві. — В.Я.), я в двійці. Погода стояла чудова. Прийняв Куломзіна. Займався до об’їду.

17-го липня. Неділя.

Погода стояла дивовижна. Звіс­тки з Південно-Західного фронту приходили гарні. Удень прогулянка була нагору. Пройшов пішки від цер­кви на шосе і далі через маєток із старим млином до Дніпра…

1916.

25-го червня. Субота.

Гарний теплий день. У боях 21 – 24 червня між Стиром і Стоходом узято в полон не менш 300 офіцерів (два командири полків), близько 12 000 полонених н. ч. (нижчих чинів), 45 тяж. і легк. гармат, близько 45 кулем. і масу бойов. прип. і споря­джень. Удень спустилися по Дніпру до того ж місця, купалися. Через дощі вода прибула на півтора ар­шини. До чаю прибув Петя. Увечері читав.

4-го липня. Понеділок.

Дуже жаркий день. 0 10 1/4 над­ворі перед штабом простився з 4-ю сотнею конвою, що відправляє­ться завтра в похід до Терської ди­візії. За 3-є липня в боях на Волині узято полонених близько 317 офіц., 12 630 н.ч. і захоплено 30 гармат, з них 17 важких. Прогулянку зро­били нагору; я пройшов за Городоцький міст на швидкохід. моторі. Купався з Олексієм. Вода була тепла.


 

Підготував Володимир ЯЩУК.